Щось гарне приснилося: якась дитяча школа — великий клас, і там була кафельна пічка з двома «блатами» з чавуну, і верх був трохи розібраний, і в ту діру (під нависаючий консольно блат) підкидали дрова, щоб було видно вогонь, і тяга була добра, так що тепло йшло, а диму не було.. І ще був один обкований камін у формі «креденсу»: низ широкий, як скриня, а верх вузький при стіні, як шафка.. Тобто там була залізна поржавіла піч (давно не використовувана), а я пропонував перевернути вверх ногами і зробити камін — бо верхні плити металу ще були цілі, а нижні проржавіли наскрізь.. І була атмосфера «теплого затишку» навіть не стільки через пічку (діти самі підтримували в ній вогонь), скільки через спокій в тому залі чи класі — ніхто не бігав не верещав, якось було спокійно без напрягів, діти були ізначально мудрі.
І з таких снів треба зразу прокидатися, бо за якісь зайві хвилини «приємної дрімоти» в сюжет вклинюється щось тривожне недобре — там був лисий, який пішов під воду — і його було шкода. Перед тим — той «клуб досааф» — я так би назвав його атмосферу — був навпроти політехнічного, а на трикутнику, де розходяться трамваї, довго не було транспорту, і я розглядав дивну архітектуру «вокзальних будок» — похилими дахами до травмайної площі довкола зупинок вони візуально утворювали амфітеатр, кратер, а плоскими вищими стінами були повернуті до вулиць і трамвайних ліній, по яких нічого не їхало.. Якийсь переповнений трамвай прогудів мимо, а далі йшли самі автобуси не туди. І коли я ті будки обійшов — то побачив, що деякі з них орендують продавщині всякого барахла типу канцтоварів. Але будки (старі господарські будівлі, як воклазьні склади на задвірках) були дерев'яні, зі щілинами, і продавщині не дуже напрягалися, щоб їх полатати і довести до «вилизаної архітектури», як тепер робили в старих кварталах, в 1-х магазинних поверхах.. При тому одна загородила свою будку і сиділа за прилавком ніби в дверях, а друга так і залишила буквою П, як відкриту зупинку, куди кожен міг зайти. У закритої було світло в магазині і більше товару, її дощаний «бутік» виглядав трохи престижніше, а відкрита сиділа у півтемряві.. (це буквально миттєві спостереження за час проходу мимо — якесь відлуння думок https://site.ua/ipirano.net/27105-ghtvelhscnm-prem... про розвертання торгівлі всередину кварталів — там всередині площі ще були вільні пустирища і набагато більше місця, ніж при тротуарах.. Не знаю, може якийсь жаб'ячий інстинкт змушує продавців розвертати входи і вітрини ближче до руху — їм же там сидіти цілими днями — так хоч машини видно і прохожих на тротуарі, а якщо розвернути всередину — може трапитися нудьга зелена. Хоча, якщо «освоїти» вільну територію, поставити перед входом столики — зробити «читальню» перед книжковим бутіком чи «їдальню» (кафешку) перед будкою з їстивними продуктами — то навпаки було би приємніше і затишніше всередину, ніж назовні. А ті ряди столиків, які дехто відгороджує літом на половину тротуару, — вони ж всі в пилюці, в димі в шумі, і будь-який прохожий може плюнути тобі в каву, якщо йому перемкне.. (бомжі безгрішні теж злобні бувають.. і прилипучі, особливо москалі.. приїжджі «с вєлікай рассєі» : «дай 5 капєєк брат поміраєт ухі просіт»)
P.S. — В стані дрімоти якісь кадри пролітають мимо, але якщо за них зачепитися — проявити інтерес — можна витягнути (з байдужої беземоційної флуктуації образів і сюжетів на тлі вакуму без чуттів) дещо цікаве: посилка прийшла (бандероль) з Алі-експрес, а в ній водяний пістолет з круглим набалдашником у формі кольорового глобуса з меридіанами на місці глушника. І там 2 фази (2 режими) регулюються його поворотом: струмінь і спрей (водяний пил) — то для дітей забавка — щоб поливали газони перед кафешкою чи читальнею, поки батьки відпочивають. Ну і, звісно, підключити їх до довгих гнучких шлангів, щоб не бігати за кожною порцією води до крана при стіні і не розливати калюжі..
P.S.2 — На основі давно підмічених «помагальних властивостей» потоку підпорогових образів-флуктуацій на тлі (на фоні) спокійного оточення — можу стверджувати, що релігії помиляються в самій основі. На початку був Образ, а не Слово. Слово і великий бабах (великий Вибух — найавторитетніше вагоме слово) буває в кінці і провокує великі руйнації.
Це моя суб'єктивна концепція: не Всесвіт розширюється, а ми колапсуємо, і кожна людина починає колапсувати — в'янути, зминатися, скручуватися в точку — як тільки перестає розвиватися. Тут навіть миті зупинки не буває: або ти генеруєш силу розвитку — тургор соків, планів, думок на перспективу, — або ти вмираєш. (Курці однозначно «провисають на духові оточення» і вмирають в свою діру, обтяжуючи його і стягуючи весь дух оточення у свою потенціальну яму.)
З «голосами Вітрів», які я вивчав колись, і тиском оточення на психіку — така сама справа. Воно схоже на «гуркотіння води вниз по розгалуженнях водопроводів» — коли припиняють подачу води з котельні (колись її включали на пару годин тільки о 6 ранку і о 18 вечора) — і в ті труби тут же заходить повітря — інша стихія. І щось схоже відбувалося в психіці: як тільки ви припиняєте власну експресію — [активне думання над проектом, обдумавання якихось своїх планів, пакування в пам'ять якоїсь інформації по програмах (активне вивчення чогось нового — хоча це імпресія, але вона потребує активного включення уяви і формування якихось нових стійких асоціацій, засвоєння нової ритміки, викручування артикулярного апарату)], — так зразу ніби хтось інший починає думати за вас — у звільнені (ослаблені) від внутрішнього тиску «труби асоціативних зв'язків» занурюється «інша стихія» і починає струшувати психіку певними цікавими каламбурами, які ніби «узагальнують тему» вашої недавньої експресії — і сигналізують щось типу «ми все про Вас знаємо» (У декого з таких ефектів розвивається «комплекс переслідування»).. В мене десь на шафах лежать запилюжені цілі загальні зошити, списані «голосами Вітрів».. Але останнім часом вони не дуже докучають. Вже років 15-20 я їх не чую. Максимум був в 90-х — на дачі, куди тікав віддихуватися від смердючого обкуреного курвидлами Львова — але туди прибували дачники зі своїми радейками, а вночі спати не давали миші — теж «вітряні творіння» — чітко вловлюють момент засинання і починають біситися, щоб не дати заснути..
Що я тут хотів сказати: що «внутрішнім духовним напором» і будь-якою творчою діяльністю можна контролювати свій неминучий «провал у чорну діру» — в потенціальну яму власного «домашнього звичного світу» і власної суб'єктивної пам'яті, — в такий стан, де вже нічого не може зацікавити — і ви ніби «провисаєте на поруках соціуму». Тоді як світ залишається фантастичним і незвіданим.. Просто у вас немає бажання його вивчати і досліджувати.. Хтось назвав той стан — «Скорбноє бєсчувствіє» — чи не Бернард Шоу. Часом варто просто підняти себе за шкірку і взятися за якісь раніше відкладені справи — переключитися на іншу тему — поміняти настрІй і ритми діяльності, дати навантаження іншим м'язами, іншим потокам думок — і ви знову відчуєте припливи свіжої сили, а з нею всю фантастичну велич світу.
