Не пам'ятаю: я вам розказував про «горняточко чаю», чи нє? Десь в Контактах навіть ілюстрація була. Не те, що «з рук безіменної феї, коли в нас з братом немає притулку» — тут жалісна фальш, на яку можна купитися, коли бачив циганчуків. А те, що з чаїнками, вірніше, склянку, ті чаїнки має бути видно збоку, як вони крутяться і як збираються в конус на дні.. Суть сього образу така: поки ви розмішуєте цукор, чи навіть настоюєте його без цукру і крутите ложкою сам чай, — видно, що там 1 (один) вихор — бублик руху, який затягується в воронку всередині і піднімається по спіралі ззовні. А як тільки ви перестаєте розмішувати його ложкою (чи чим завгодно іншим) — там зразу ж утворюється 2 (два) бублики: верхній крутиться так само, як і до того, а нижній вивертається — серединою вгору, де, властиво, і збирається «восходящий конус», смерч, «підйомний вихор» чаїнок. Далі ті два вихори розпадаються на 4, 8 і там вже хаос турбуленції.
Яка з того мораль? Навіть дві моралі (друга щойно в голову прийшла). Ложка — як диктатура: поки прикладаються зовнішні примусові зусилля — вся країна зі страхом і трепетом дотримується 1 (однієї) генеральної стратегії, одного спільного напрямку руху. Як тільки диктатура припиняється ("Расстрелять! — ходаков, — но сначала чайку.." — відомий анекдот про Лєніна) — так зразу проявляються "альтернативи", "опозиції", — як в Індії: до кожної релігії — своя анти-релігія, де гріх перетворюється в святість: там — гріх трахати жінок, пити вино і їсти м'ясо, а там — це вже священний ритуал (тантрійські чи тантричні секти, які мені самому дуже до вподоби, бо тут все життя — пісно і сухо, як в пустелі, аж в горлі сушить і 3 літри води за ніч не помагають).. Ну і друга мораль, яка щойно засвітилася, — що ті контр-революційні чи контр-диктатурні (анти-диктаторські) рухи насамперед проявляються в низах, де тиск диктатури вже нестерпний і, як казав великий Мао, "низи не хочуть жити, а верхи не мають сили керувати по старому". Їх розслаблена влада вже не дістає до дна — там процвітає місцева демократія і досить злагоджена підтримка анти-диктаторських, анти-корупційних, анти-монопольних рухів.. А може й якось не так.. Ну факт той, що "восходящий" творчий вихор появляється, коли нема жорсткого зверхнього тиску, який всім поголовно диктує, як треба жити і що треба робити. Бо під зверхнім тиском зазвичай виникає якийсь грубий примітив, а без нього часом виникають досить витончені і красиві речі.
А з третього боку вже проявляються якісь образи фестивалів різної мішури в пустелі серед пилових бур, де їм дозволено бути за умови, що потім все за собою приберуть.. І от туди з'їжджаються всякі "комуни", роблять великих блимаючих монстрів, багато шуму, любові, експресії, — потім все нафіґ спалюють.. Разом з повітрям, звичайно. Мені чогось більше шкода повітря, ніж тих монстрів, бо спалене повітря наближає страшний посушливий кінець.. І якась магія там теж присутня: тут москалі на "маслєніцу" спалили величезний макет собору, а там гляди — згорів і сам собор в натурі, і ті ж москалі вже "протяґівают руку помощі", щоб його відбудувати і реставрувати — з усіма вітражами, контрфорсами і акрбутанами, вимпергами і химерами, гостроверхими арками і нервюрами готичних склепінь.. Тіпа вони це вміють.. Я би, зрештою, теж запропонував пневматичні методи реставрації і спорудження купольних конструкцій, де ті нервюри і видуті шатра (підняті духом) виникають цілком природно і органічно з акуратно підготованої і добре напруженої надувної (+ пневмокаркасної "ковбасної") опалубки, щоб не мучитися з лісом риштувань і традиційного нагромадження зліпленого цементними розчинами каміння над головами побожних відвідувачав.. Ну і без кількох десятків жертв відчайдушних будівельників, які сп'яну хляпнуться вниз — з необережності чи непереборного бажання політати..
Хоча, чесно кажучи, він мені не дуже милий — бо я тоді впивався "Собором Паризької Богоматері" Віктора Гюго (десь на 1 чи 2 курсі архітектури, на матраці під вікном, в переповненій "зайцями" кімнаті*) — якимсь ще старим перекладом з багатьма французькими вставками — цілими абзацами цитат, як франкомовні понти "Війни і миру" Толстого.. (його теж перечитав, загоряючи на голяса в бабциній кукурудзі — до сих пір пробиваються запахи комор і набитого сіном-соломою горища) .. Так от, я його перечитував і ридав, а в натурі відчував за собою "комплекс Горо" — строгого монаха з кілком в горлі, майже Савонароллу, якому "радощі земного життя" (хоча він теж був сильно, з якимсь синьо-фіолетовим вогнем в очах, закоханий в Есмеральду) — недоступні в принципі. (* і я тоді вже жорстоко ревів і обкладав матюками, коли хтось вночі заходив до кімнати з сигаретою)..
І тут виникає психологічний нонсенс — когнітивний дисонанс: коли знаєш, що з одного боку пневматична архітектура (яка буйно розквітала в 70-х, в часи хіппі і "Роллінґ Стоунз") є своєрідним породженням сексуального голоду і недостачі елементарної тілесної любові, сенсорного голоду (бо де є куриво — там любов здихає — перетворюється в недосяжний жаль, в рокований "хлєб, каторый вісіт — і дотянуцца нєльзя", обростає всякими рокованими премудростями типу "Мы убиваем тех, кого любим, Нас убивает тот, кто любит, Желающий любви — желает гибели") — і сміх, і гріх: "повітряні замки", надувні баби і вібромаслажори.. А з другого боку — знаєш, що все-таки це закон еволюції — і рано чи пізно вся "кристалічна поросль на дні повітряного океану" все ж перетвориться в "жабуриння і павутиння" більш живих, простих і дешевих мобільних конструкцій, виникаючих сезонно і ситуативно, де просто потрібен якийсь елементарний захист від сонця, вітру, дощу і граду, від пилу і шуму, від чужих очей і ріжучого світла вночі.. — і знаєш, що концепція вірна, що аналоги працюють — і як тоді життя біологічного рівня зароджувалося "в теплих морських лагунах", десь на глинистих мембранах слизьким нашаруванням первісних рідких кристалів, які потім згорнулися в клітини і забрали цю солону воду з собою, і ми хо сих пір носимо її сольовий склад в цитоплазмі своїх клітин, в солоних сльозах і плазмі крові, — так і тепер життя соціального суспільного рівня виникає і розвивається на затишному теплому дні повітряного океану — і забере те повітря з собою — загорне його в свої клітини, куди б вони не розвивалися — в жар пустель чи антарктичний холод, на дно океанів чи в безповітряний простір інших літаючих в космосі тіл.. Ну і само собою, що вони будуть роздуватися зсередини його внутрішнім тиском, і ті житлові клітинні повітряні скупчення імовірніше всього будуть нагадувати жабуриння жаб'ятої ікри чи китиці виноградних грон, і не буть такими страшно геометризованими і монолітно-блочними, як це зараз зображають у твердій техногенно-воєнізованій фантастиці..
І там теж багатоклітинні утворення макро-масштабу поділяться на два напрямки еволюції: прив'язані рослинного типу — і мобільні літаючі плаваючі, повзаючі, ковзаючі, "пригаючі" — тваринного, пташиного, комашиного типу.. Внутрішньо-скелетні вразливі — твердим всередину, гнучким чутливим назовні; і зовнішньо-скелетні — більш агресивного жучачого, панцирного типу: твердий каркас назовні, м'яка начинка всередину.. Ну і почнуться відповідні "еволюційні війни" — хто кого буде жерти і завойовувати.. Хоча, хотілося би дожити хоча б до індивідуального безшумного літаючого транспорту, з яким можна залітати додому повільно спокійно через тераси і консольні балкони, а вилітати швидкісними трубами по центральних Ж1-людинопроводах (в "хот-догах" чи якихось інших пневмокапсулах, які несуть тебе в силовому коконі обережно, швидко і ламінарно, точно туди, куди було задумано..)
