Я не тому сиджу в інтернеті, що мені тут страшенно цікаво і я ще хочу перенаправити ваш курвивий світ на безкурвиві рейки, а тому, що моя курвива сестра займає своїм розлогим мугиканням весь мій простір, який хоч наполовину мав бути моїм домом, щоб я тут міг робити щось заплановане. А так маю курвидел по всіх дорогах і роботах, та ще й вдома курвиву наглу сестру, яка весь час неперервно мугикає — утверджує себе голосом. Вчора був щасливий день — її не було — попиздячила кудись у свій вирій. Я за той час чогось напланував (перекрити криницю, наприклад), привіз деякі матеріали, інструменти, але сьогодні щаслива пава знов ходить мугикає.. І вона мені вже так остопизділа зі своїм щасливим мугиканням ("сонцесяйна Доця Божа!"), що я би її розірвав, закопав, засмолив і забетонував під гноївку. Але воно, змієвиско, того не розуміє, наскільки когось може мозолити і нервувати її присутність, — і спеціально, легенько-підлотно, підмугикує кожен крок, кожен рух, позначає свою артистичну "сонцесяйну" присутність у цьому всьому просторі, який мав би бути і моїм, хоч частково. Але чисто за законами фізики — її низькочистотні гнилі повільні ритми душать мої високочастотні.. Я для неї щось на зразок "несучої частоти процесора чи телевізійної трубки", на фоні якої вона може "виявляти свою площинну реальну діяльність". Курвива скотина весь час позує, як ті підари з сигаретами (Ціла срана недолуга Зе-команда із прокуреним прохриплим підаром-тормозом "во главє" — йобаним в душу отрутами з самого дитинства — взагалі не вміє думати, не знає, як воно робиться, те думання — уявляння наперед). Тож мушу затикати вуха затичками, щоб якось не бачити і не чути курвивого падла.

В неї батьків характер — батько теж був Змій з повільною позуючою сигаретою в писку. Все робив напоказ, щоб ми бачили, "як він мучиться", і "потім згадували, який був добрий батько": по півгодини вичерпував бляшанкою від консерви сцяки з-під свині і підливав ними яблуньки. А як садив деревце — завжди примовляв: "От мене не буде — будете згадувати.." І так той жаль, жало жалю впивалося в душу їдким смородом, і тепер в кожному курвивому позері бачу таку наглу фальш: змушувати звертати всю увагу на себе: повільного, самодостойного півживого трупа: тіло ніби є, а душа всмятку, таке завєдомо згорблене, пригнічене, з самого ранку, ще до електрички, притруєне ранковою сигаретою — і йде-позує самодостойно, самозаглиблено — тяжко давить людські душі, як яйця в порохах. А залишає за собою цілу отруйну траншею, яму Смерді.

І в курвивих, обтяжених "життям реальним", майже завжди спостерігається такий надмір власного "Я", власного Его.. Має бути ритуал. "Ось зараз Я тобі зроблю горняточко чаю", "почекай, Я тобі дам".. І чекаєш, як в дорогому ресторані, півгодини на той ритуальний чай чи на ту деталь, про яку тільки він один знає, де вона лежить, — і нікому не скаже, бо має бути повний контроль приходу-розходу матеріалів, бо то все дуже дорого коштує.. Тільки не твоє життя і не твій час.

Чим фальшивіший (= артистично-показовіший) світ — тим більше в ньому ритуалів, традицій, забобонів, кольтурологічних і морально-етичних обмежень, неписаних канонів, загальноприйнятих норм поведінки, — і хоч вони можуть бути абсурдними, зате обов'язкові до виконання — як мус випити, "якщо ти мене поважаєш".. Гонор, амбіція, поза, ієрархія-субординація прєвише всєго..

І воно так повільно все затухає, зачиняється всередині, втрачає інтерес, життєвий тонус, високий ритм, уповільнюється і заторможується до "загальноприйнятого", і коштує все дорожче (і в грошах, і в нервах), а результат все менший..

Тупорилий обкурений світ не розуміє, що він мав би розвиватися зсередини, людським здоровим духом — з людської уяви, а не чекати якогось подарунка з неба — нагороди за чинне, високодостойне, тисячі разів монотонно повторюване слідування ритуалам — як поливання лінгамів, жертви квіткові і фруктові, омовєнія, молєнія-лобзанія ікон, цілування хрестів, схрещування пальців, тримання дуль в кишені, та інші мертвлячі підлоти, мета яких — утверджувати свою богонаближеність і свою вищість над всіма іншими — нерегулярним, невпорядкованим диким стадом.. Воно все западає в душу гнилим опалим листям, як той вічний курець на призьбі, в 15 метрах навпроти твого гаража, який вже фактично перестав бути твоїм, бо належить там вічно присутньому курвивому падлу, яке за тобою спостерігає і заставляє пам'ятати про Себе — пам'ятати про Смердь. А також про всіх курвивих сусідів довкола і їхні ритуали, і їхні втомлено-мертві погляди. Вони мають там якийсь твій впізнаваний образ, і їм того достатньо, щоб утверджувати свою самодостойну вищість. А все решту, чого не знають (і не можуть знати, бо воно в тебе в голові, а їм там нецікаво — вони знають своє "життя реальне". І утверджують його "завєдому вищість" над життям будь-яких ідей, які їм легше закопати і згноїти, ніж ними цікавитися і ділитися далі. І так сморід в'їдливих сигарет, голосні самоствердні розмови ні про що, гепання сабвуферами, тупі музони, тупе самоствердне мугикання — поступово вбивають і саме бажання дихати і рухатися, не те що робити щось в тому гнилому обкуреному і затрамбованому плоскому світі "життя реального" — нахуй ідеї, плани, задуми, тонуси, настрої, теорії, науки, проекти, все нахуй, що "нереальне"), — нахуй.