Класичному допиту, яким його знають в Україні сучасні правоохоронці, лише сім років. Форма та зміст теперішнього допиту сформувалися після прийняття Кримінального процесуального кодексу України у 2012 році. До того допи

т відповідав нормам Кримінального процесуального кодексу СРСР 1960 року.

Нині допит — це найпоширеніша слідча дія. Під час розслідування будь-якого кримінального провадження органи досудового слідства та суд проводять допит свідків, потерпілих, підозрюваних та обвинувачених. Саме допит є основним засобом збирання й перевірки доказів. І тому від його успішного проведення багато в чому залежить результат розслідування.

Протоколи, складені за результатами допиту осіб, активно використовуються стороною обвинувачення під час досудового розслідування. Це допомагає зрозуміти, чи є підстави для тимчасового обмеження конституційних прав громадян у ході проведення щодо них негласних та гласних слідчих (розшукових) дій, встановлення прокурором достатності підстав для повідомлення особі про підозру, обрання запобіжного заходу, арешту майна та інших обмежень.

При цьому чинний Кримінальний процесуальний кодекс України у статті 23 містить пряму заборону визнання судом показань, отриманих під час досудового розслідування, як доказів без їхнього безпосереднього дослідження.

Такі обмеження Кримінального процесуального кодексу України значною мірою знівелювали вагомість показань, отриманих під час досудового розслідування. Але так було не завжди.


У цілому ж допит як юридично закріплений механізм отримання доказів правова система світу знає близько 4000 років. І багато із засадничих принципів сьогоднішньої процесуальної дії прийшли з давніх-давен.

Так, наприклад, у законах вавилонського царя Хаммурапі (1792–1750 рр. до н. е.), що дійшли до нашого часу, згадується про відповідальність свідка, який дає неправдиві свідчення: «Якщо людина виступить у судовій справі як свідок про злочин і не доведе своїх слів, то, якщо ця судова справа про життя, цю людину повинні вбити». На жаль, у наш час ст. 384 КК України, яка передбачає відповідальність свідка за надання неправдивих показань та за відмову від надання показань, вважається «мертвою» нормою, тому що притягнення до відповідальності за нею, з огляду на сучасну судову практику, практично не відбувається.

Індійські закони Ману, датовані першим століттям до н. е., передбачали, що, оцінюючи показання свідків, суддя повинен був стежити за їхніми рухами, голосом, жестами. Крім цього, враховувалась і належність свідків до певної кастової групи (варни). Свідок складав присягу, в судовому процесі брали участь жерці.

У вавилонському та індійському праві неодноразово згадується звичай судових випробувань під час допитів або ордалій. Підозрюваний повинен взяти в руки запалену деревину або зануритися у воду, маючи зв’язані певним чином руки. Той, кому вогонь не обпікав руки і кого вода не підіймала догори, вважався невинуватим.

У римському праві за часів Цицерона (106–43 рр. до н.е.) показання свідків почали заносити до протоколу. Кількість свідків у справі не могла бути менше двох. Свідками були лише вільні люди. Неповнолітні й близькі обвинуваченого не мали права свідчити. Показання рабів брали до уваги, якщо вони свідчили під тортурами.

За часів Юлія Цезаря тортури почали застосовувати і до вільних громадян, що вчинили державний злочин. Поступово змагальний процес витиснула інквізиційна форма суду, коли катування стали основним засобом одержання показань від обвинувачених і свідків. Мабуть, звідси і коріння «гуманних» методів підготовки до допитів правоохоронних органів радянської та пострадянської України.

«Кримінально-судове Уложення імператора Карла V Священної Римської імперії» (Німеччина), більш відоме як «Кароліна», передбачало: «Без достовірних доказів ніхто не повинен піддаватися допиту з тортурами». Крім того, важливе значення «Кароліни» полягає в її перших рекомендаціях з тактики допиту. Суддям рекомендувалося вдаватися до неясних або навіть «пасткових» запитань. Також під час допиту було заборонено повідомляти обвинуваченому справжні обставини справи.

У Київській Русі конфлікти розв’язувалися через судовий поєдинок («поле») і за допомогою ордалій, тобто випробування водою і залізом: «Хто стерпить муку, той і правий».

Катування як засіб одержання показань від допитуваних скасували лише за часів Олександра І в 1801 році. Протягом довгих сторіч показанням, наданим під тортурами, довіряли, не бажаючи розуміти того, що нестерпний біль може змусити дати показання, бажані суду.

Історія вітчизняної юриспруденції знає лише короткі періоди, протягом яких акцент перенесено з одержання «зізнавальних» показань на пошук інших доказів у справі. Таким був час судової реформи Олександра ІІ, що почалася 1861 року та закінчилась 1864 року впровадженням судових статутів.

Незважаючи на те, що радянська наука намагалась застосовувати криміналістичні аспекти під час досудового розслідування, в часи тоталітаризму психологічна наука не розвивалася. В юриспруденції домінувала концепція А. Я. Вишинського «зізнання — цариця доказів», яка багато років була панівною у вітчизняній криміналістиці.

Лише у Кримінально-процесуальному кодексі, що набрав чинності 1 січня 1961 року, містилась спеціальна норма, яка вказувала на те, що визнання обвинуваченим власної вини не може бути основою доказів його вини.

Важливо, що в багатьох розвинутих країнах світу термін «допит» більше не використовується в зв’язку з цим підходом, і його було замінено на термін «слідче (процесуальне) інтерв’ю» («investigative interview»), щоб підкреслити важливість встановлення зв’язку з підозрюваним, а не примушувань його до зізнання.

Перший метод збору інформації отримав назву PEACE і з’явився у Великобританії на початку 1990-х, але його реалізація не була спонтанною. Серія гучних справ, пов’язаних з неправомірними засудженнями невинних осіб, викликала сплеск досліджень зі слідчої практики, які в основному фінансувалися державою через громадські проєкти (Dixon, 2010). Дані дослідження заклали міцні наукові і теоретичні основи для слідчих практик, у яких маніпулятивні методи стали неприйнятними.

Аналізуючи 4000-річну еволюцію світового допиту, не важко спрогнозувати, що свідчення людини завжди матимуть важливе, а часто ключове значення в кримінальному судочинстві.

Але форма отримання цих свідчень, пройшовши шлях від тортур, катувань, ордалій, фізичного примусу та маніпуляцій, зміниться — свідчення надаватимуть добровільно, а звідси — об’єктивно та повно, що підвищить довіру суспільства до правосуддя в цілому.

Станіслав Браверман,
старший детектив НАБУ

investigative.interview
Investigative Interview

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація

Рекомендації