Кімната наповнюється кроками.

Руслан заходить — у стильному білому, й яскраво-зелених окулярах. Сідає навпроти. Руслан — незрячий. Але в своїй розмові часто використовує слова «я бачу». І сам це пояснює: «Бачити ж можна не лише очима. Хоча так зазвичай звикли, у слово „бачити“ вкладати лише здатність бачити видиме. Але я ж теж бачу. Бачу, коли людина посміхається в розмові, чи коли чимось засмучена, бачу, хто з друзів знаходиться поруч — переплітаються сотні факторів: і слух, і нюх, і інші відчуття, яким навіть немає назви».

Руслан керує центром «Безбар'єрна Україна», який заснований при національній Асамблеї людей з інвалідністю. Він з працівниками виготовляє предмети доступності для маломобільних груп населення. Щоб усі — в тому числі і люди на інвалідних візках, і батьки з дитячими візочками, і туристи з валізами на колесах — могли вільно пересуватися містом, у підземних переходах, на майданчиках, у супермаркетах.

Також цей центр виготовляє книжки для незрячих. Художньої літератури, надрукованої шрифтом Брайля в Україні майже немає. Руслан створив власний спосіб створення зображень для таких книг. У книжках, які готує до друку центр «Безбар'єрна Україна» — кольорові обкладинки, приємний на дотик папір, вставки з об'ємними картинками.

«Чомусь на зовнішній вигляд книжок, які друкуються шрифтом Брайля, не прийнято звертати належної уваги. На жаль, чимало таких книг виходить на неякісному папері, а про кольорові сторінки, або й зображення взагалі не йдеться. Тоді як деякі з незрячих мають залишковий зір — тобто здатні розрізняти яскраві відтінки.

Ця ідея з тактильними картинками мені приснилася. Уві сні я прийшов до друга на відкриття фотовиставки, і фотографії у рамках були об'ємними, тактильними, по лініям можна було зрозуміти, що зображено. І коли прокинувся — зрозумів, що це цілком реально втілити. Знайшов тифлопедагогів та тифлохудожників, яким це цікаво, і разом розробили цілу серію ілюстрацій, які увійшли до дитячих книжок.

Зі снами у незрячих — окрема історія.

Сни тих, хто не бачить з народження — сповнені звуків, об'ємних тактильних відчуттів.

А тим, хто втратив зір у якийсь період свого життя — сни допомагають „пам'ятати“ кольори, але вони також стають більш різноманітними у можливостях, відчуттях: сюжети наповнюються звуками, відчуттями температури, доторків до різних поверхонь.

Я зараз проживаю друге життя. Перше — те, у якому я був зрячим — більше нагадувало гонитву за чимось матеріальним. Робота, зустрічі з друзями по вихідним. Мрії про нову машину, про відпустку. У другому — яке зараз — все інакше. Звісно, тут є також і робота, і відпочинок, і подорожі, і спілкування з донькою — але все стало куди більш змістовним, насиченим, наповненим.

Я дуже люблю подорожувати, і багато незрячих часто говорять, що одне з найприємніших занять — це відкривати для себе нові міста. Все зовсім інкаше. Візуальне сприйняття часом настільки перемикає увагу на себе, що не дозволяє відчути: які запахи змішались в міському просторі, з якої сторони дмухає вітер, саме відчуття, коли вітер торкається шкіри — воно ж дивовижне, як місто звучить — особливо місто, на якому говорять новою для тебе мовою! Все утворює дуже обємний візерунок, наче дивишся — усією шкірою, пізнаєш світ кожною клітинкою.

Не так давно, ми з командою, де були і зрячі, і незрячі — піднялися на Говерлу. Фантастичні відчуття! Цікаво, як з підняттям вгору змінюється відчуття поверхні під ногами, і особливо — як сприймається звук. Через близькість гір, ехо — створюється враження відокремленого простору, наче в приміщенні знаходишся.

Більшість незрячих, на жаль, веде досить пасивний спосіб життя, вони не прагнуть адаптуватися, відкривають для себе світ наново. Тому я дуже радію, коли все ж — наважуються. Коли приходять займатися скандинавською ходьбою.

Скандинавська ходьба, у такому форматі, якому ми проводимо її зараз — унікальна в своєму роді. Її суть в тому, що у парі зрячий йде поруч з незрячим. Між ними — так звана зв'язка. Це резинова стрічка, яку двоє людей чіпляють собі трішки вище ліктя. Такий спосіб дозволяє йти поруч, і не має відчуття, хто хтось — веде, а хтось — дозволяє себе вести. Більше того, завдяки такій невимушеній ходьбі, незрячі адаптуються, у них поступово зникає страх перед дослідженням міста, зявляєтсья впевненість. Крім того, гарна компанія — завжди надихає на нові звершення та мотивує.

Я бігаю марафони, також займаюсь плаванням. Почав цим займатися, коли втратив зір. Тоді зрозумів, що потрібно шукати нові способи взаємодії зі світом, зі своїм тілом. Це наповнює.


5f33f2280f775.jpg

5f33f2306cf99.jpg

5f33f238afd4b.jpg

5f33f242158c6.jpg

5f33f249de879.jpg

5f33f25368315.jpg

5f33f25c2ea18.jpg

5f33f26441396.jpg

5f33f26b3d85b.jpg

5f33f275587f9.jpg

5f33f27dc1024.jpg