Олена Розвадовська, засновниця фонду «Голоси дітей», учасниця проєкту «Свій серед своїх». Вже 7 років вона їздить на Схід, щоб допомагати дітям, які ростуть в умовах збройного конфлікту.

Далі — пряма мова


Про те, як все починалося

Я працювала в офісі Уповноваженого з прав дитини. І коли почалася війна, стало зрозуміло, що не можна залишатися осторонь. Ну як я буду сидіти в офісі, вносити якісь коментарі до Конвенції з прав дитини, коли зовсім поруч — у десяти годинах, якщо їхати поїздом — живуть діти, які стали жертвами збройного конфлікту.

Я не уявляла, як я зможу захистити права дітей, якщо нічого не побачила на власні очі. За день — прийняла для себе рішення, яке повністю змінило моє життя. Зібрали речі, і поїхала на Схід. Я не думала про те, що це не на один раз, але з першої поїздки зрозуміла: «нею все не закінчиться»


Перша допомога

Спочатку я з іншими волонтерами їздила по селах і містах. На початку 15-го все було, звісно, інакше, ніж зараз.Можна було випадково потрапити на чужий блокпост, поїхати не тією дорогою і підірватися на міні. Ми приїжджали у міста, які тільки лише звільнили, і це була дуже важка картина. Все було зручноване, у багатьох будинків ще тліли дахи, сліди від снарядів. Ми привозили хліб і воду, залишалися там на тиждень-два, спілкувалися з місцевими, намагалися просто поговорити, зрозуміти ситуацію, налагодити контакти — особливо з дітьми. Зараз багато тих підлітків, з якими я познайомилась тоді — вступають вже у ВУЗи, чи закінчують школи.


Про психологічний стан батьків та їх дітей

Ніхто не був до такого готовий. Дорослі в один момент втрачали не просто роботу, чи звичний спосіб життя — вони втрачали свої домівки, відчуття захищенності чи безпеки. Багато отримали поранення, чи місяці відсиділи у підвалі — тому що хата була зруйнована, й родина ховалася від вибухів й боялася виходити. Певна річ, психологічний стан людини дуже розхитаний, і в таких умовах не доводиться сподіватися, що дорослі зможуть заспокоїти дитину, поговорити з нею.

Сил вистачало, лише щоб забезпечувати базові потреби: знайти їжу, захистити дитину фізично. І це дуже важливо, що батьки були поряд з дітьми. Тому що насправді, якби дітей насильно вивозили автобусами, а батьки залишалися — це була б набагато глибша травма стрес. Тому що дитина б не могла не думати про батьків щосекунди — чи вони живі, чи все гаразд.


Про недитячі дитячі іграшки

У 15-му році бачишся з дитиною, вона тобі приносить всі осколки, які десь познаходила, гільзи. Розкладає перед тобою, розповідає. Дітей ж відрізняє від дорослих те, що вони постійно в пошуках нових знань, світ їм тільки відкривається. І бойові дії — точно таке відкриття. Вони могли сперечатися — це міна 82 міліметри чи 120 міліметрів, що за звуки, що спричинило вибух.

Але зараз вони вже все це вивчили, все знають. Це вже не складає для них жодного інтересу.


Про відчуття дитинства

Дитинство – одне, і діти залишаються дітьми у будь-яких умовах. Їм хочеться ганяти влітку на велосипедах, зривати з дерев яблука і абрикоси, перестрибувати калюжі. Діти – де б вони не були – мріють про те, щоб було все спокійно вдома, про прогулянки до самої темряви і ще – про класні навушники

5f315a5d61f9d.jpg

5f315a68a30e5.jpg

5f315a71d491e.jpg

5f315a7fa0d2c.jpg