Феномен російсько-білоруських відносин є зрозумілим давно, але яскравих обрисів це питання набуває саме зараз. "Президенти домовилися, що цілі заявлені грандіозні і вони не повинні змінюватися. Це перехід на уніфіковане податкове законодавство, створення єдиних ринків нафти, газу та електроенергії, створити єдиний парламент та уряд з певними повноваженнями, коли незалежні Росія і Білорусь віддають наверх певні керівні функції з обов'язковим виконанням. Таке завдання зараз вирішується", - заявив посол Білорусі в Росії Володимир Семашко. Про це говорить Reformation. І хоч договір про Союз держав був підписаний у грудні 1999 року (зі всіма вище згаданими у заяві умовами), ситуація, що нині склалася у відносинах двох східнослов'янських країн, може здатися летальною для державності білоруського народу, особливо з огляду на особливості політичного режиму "Республіки" Білорусь. Українці, що вже майже шість років живуть у стані російсько-української війни і щодня борються з агресією імперії на різних щаблях і рівнях, як ніхто розуміють патовість білоруських ходів на цій східнослов'янській шахівниці. Очевидно, що політичні лідери Білорусі, озираючись на події останнього десятиліття в Україні, усвідомлюють, що означає зробити крок назад у відносинах з Росією. Про це свідчить і те, що і сам Олександр Лукашенко минулого грудня відмовлявся називати Росію братньою державою, заявляв про те, що він проти інкорпорації Білорусі у склад Росії; доводить це і запроваджена у 2014 році політика "м'якої білорусизації", що ширилась державою одразу після агресії Росії проти України. Але цього року голова держави робить принципово інші кроки, про причини яких ми можемо лише здогадуватися і сподіватися, що це не пов'язано із запланованою Нормандською зустріччю.

Громадяни України, що нині знову і знову згадують і переживають події листопада-грудня 2013 року, ставлять для себе логічне питання - "Чому мовчить Білорусь?". Так, наразі дійсно складається враження, що білоруські брати, одурені економічними перспективами Союзу, потоплені у репресіях за будь-які акції опору, не хочуть та не наважуються виказати свою незгоду з діями влади. Проте, так було не завжди. Варто згадати, як реагували національно орієнтовані білоруські активісти на аналогічні кроки свого президента у 1990х роках. Такі акції незгоди та суспільної непокори, яких у загальній кількості відбулося більше п'яти впродовж 1996-1999 років, були придушені внутрішніми військами. Але до 2019 року прямо ніхто не говорив про інтеграцію з Російською Федерацією, отже у певній мірі можна говорити, що нагорі позицію активістів зрозуміли. Та впродовж цих дев'ятнадцяти років законсервована тоталітарна машина вичавлювала своїх пасіонаріїв з теренів їх держави або вони піддавалися репресіям, як би це цинічно не звучало, "не відходячи від каси". Білоруси мовчали не завжди.

Мовчати означає не тільки боятися. Неможливість виказати свою думку всотується корінням набагато глибше. "Як перекласти білоруською слово "мріяти"?" - запитання лунає з великого екрану під час перегляду української документальної стрічки про мовну ситуацію "Соловей співає". Це питання ставили молодим білорусам у простому опитуванні, що потім було викладено на YouTube каналі, а згодом використано, як матеріал для фільму, що вийшов у прокат восени 2019 року. Білоруси не змогли дати відповідь. Нині, після шести років потужної українізації, особливо у сфері мовного питання (26 квітня 2019 року Верховна рада України проголосувала за Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної»), навіть для пересічного українця питання повноцінного функціонування білоруської мови в державі Білорусь виглядає, щонайменше, проблемним. Якщо проаналізувати справу, спираючись на мовленнєві закони та соціологічні дослідження, то мовчання білорусів перестане бути лише метафорою.

Насправді, історія білоруської мови у XX столітті мало відрізняється від історії української мови. У 1918 році за часів Білоруської народної республіки, білоруська мова мала статус державної, а русифікація була припинена, чому сприяв уряд БНР і німецька окупація території. Тоді ж, у період Визвольних змагань, в Україні відбувалися подібні зрушення у мовній політиці, що починала розвиватися в умовах молодої державності: прийняття Центральною Радою закону про запровадження української мови у банківській і торговій сфері, закон про державну українську мову в УНР та про обов'язкове вживання української мови у діловодстві Академії Наук. Та після проголошення Білоруської та Української радянської соціалістичної республіки, для мови все відбувалося за аналогічними сценаріями: коренізація (білорусизація та українізація), червоний терор проти інтелігенції, спрощення правопису і наближення його до російського, втрата престижу мови через абсолютне зросійщення номенклатури. Вже у вісімдесятих роках спостерігаються значущі зрушення у мовному питанні в культурній сфері. Цьому сприяє й загальний характер політичного становища всіх республік союзу, що опинилися у вирі горбачовської перебудови і політики гласності. І хоч у 1988 році на території білоруської республіки не було жодної школи з білоруською мовою навчання, своєю діяльністю інтелігенція підготувала фундамент для повноцінного національного відродження. Вже у 1989 році, коли Центрально-Східні країни Європи охоплює "оксамитова хвиля", створюється Товариство білоруської мови імені Франциска Скарини. Після здобуття незалежності у 1991 році, вже 15 березня 1994 року була прийнята перша Конституція Республіки Білорусь, у якій був закріплений статус білоруської мови як єдиної державної мови країни. Цей закон сприяє поширенню мови у всіх сферах суспільного життя, що впливає на розвиток національної білоруської ідеї, посилює позиції інтелігенції, ставить питання ідентичності на перші позиції. Все змінилося з обранням на пост голови держави Олександра Лукашенка у тому ж 1994 році. Президент та його оточення бойкотували закон, намагалися винести вирішення мовного питання на референдум і врешті - надати російській мові статусу другої державної. Важко не провести паралелі з законом Ківалова-Колесніченка 2012 року та заявами нещодавно обраного президента Володимира Зеленського і його команди про перегляд мовного закону шляхом референдуму. Не вдаючись до інших аналогій, ми бачимо, що робота з мовним питанням проводиться імперією завжди за одними алгоритмами. Для білоруської мови референдум став точкою неповернення. Після років суцільної русифікації та тоталітаризму, за рівність двох державних мов проголосувало 4 017 273 людини, або 51,81% виборців, а за збереження єдиної державної білоруської мови проголосувало 613 516 осіб (12,7%), у самому референдумі участь взяло 64,8% населення. Такі дані можна знайти у тексті промови голови Товариства білоруської мови Алєга Трусава. Тоді ж у виданні "Література та мистецтво" була написана стаття, що на роки визначила долю мовного питання для білоруського народу:


«Те, що сталося в Білорусі, – поки не трагедія. Це – фарс, це – агонія посткомуністичних сил, в яких немає ані перспективи, ані майбутнього. Вони неминуче зазнають краху, але шлях Білорусі та білорусів до справжньої незалежності лежить через ганьбу і страждання. Ганьбу ми переживаємо зараз, а страждання – попереду».


Другий референдум у Білорусі відбувся у 1996 році, де були схвалені усі пропозиції президента та відкинуті усі пропозиції парламенту (наприклад, про скасування смертної кари). Одна з таких пропозицій - прийняття Конституції 1994 року зі всіма змінами та доповненнями, тобто - з запровадженням двомовної системи. Так, можна навести уривок статті, що стосується мови з Конституції Республіки Білорусь:

         Республиканские  и  местные  государственные,  партийные
         органы, предприятия, учреждения  и общественные организации
         создают  гражданам Республики  Беларусь необходимые условия
         для изучения белорусского и  русского языков и совершенного
         владения ими.

Саме 1996 року починається процес інтеграції з Росією. Варто пам'ятати, що народ завжди випробовують на питаннях, що стосуються їх ідентичності та незалежності, а після того, як суспільство їх успішно провалює, влада починає працювати з більш масштабними векторами як от заснування Союзної держави.

У 1996 році Білорусь, після "перерви на відродження", знову стає офіційно білінгвальною країною. Якщо говорити мовою лінгвістичних визначень, білінгвізм - це така ситуація, де дві мови співіснують в межах одного колективу, який користується двома мовами в різних комунікативних сферах залежно від соціальної ситуації та інших параметрів комунікативного акту. Варто зазначити, що завжди серед двох мов, що співіснують в одному суспільстві, одна буде домінанта, друга-переможена. У професора Голубовської І.О. знаходимо таку характеристику: Двомовність у суспільстві не може тривати нескінченно довго, бо коли дві мови збігаються у своїх функціях, то одна з них (чи місцева, чи прийшла) рано чи пізно виходить з ужитку, оскільки однією мовою суспільству користуватися зручніше, ніж двома. Лінгвісти також називають це "законом економії мовних засобів": людина врешті почне говорити тією мовою, яка стане пенівною, оскільки комунікувати за допомогою переможеної мови буде незручно, менш престижно або просто неможливо. Отже, білінгвізм або двомовність є тимчасовим етапом, що приведе до одномовності. Звичайно, можна навести приклад країн, де вільно функціонує декілька мов. Наприклад, Швейцарія. Та не варто забувати, що як у Білорусі, так і в Україні ми маємо справу з імперським характером впливу, коли одна мова штучно насаджується шляхом змін законодавства і, коли вид політичних взаємин між двома державами набуває акцентів "метрополія-колонія".

Що відбувається далі? Після системного переважання однієї мови над іншою відбувається цілий ряд процесів: від психологічних до соціально-політичних. Психологічні процеси відбуваються як окремо для індивіда, так і для суспільства в цілому. Ми бачимо, що у 1996 році, коли після референдуму доля закону стає зрозумілою і відбуваються перші кроки до зближення з Росією, народ чинить опір. Протест - справедлива психологічна реакція для носіїв білоруської мови та національної ідеї, що розуміють прямий зв'язок між мовою та політичними процесами. За тривалого користування двома мовами чи перебування у такому середовищі, у людини, що вимушено чи добровільно стає білінгвом (тобто двомовним) відбувається процес постійного перемикання мовного коду: білоруська-російська, українська-російська. На перший погляд це не становить жодного значення, але соціолінгвісти та психолінгвісти так не вважають. Юрій Шевчук називає такий стан "мовною шизофренією", а Тарас Возняк говорить про це, як про постійне перебування у стані "між" або у "стані розщепленості". У такій психологічній ситуації мовцю складно ідентифікувати себе з тією чи іншою нацією, врешті - легше просто стати байдужим космополітом і не повертатися до питання самовизначення. Отже, це означає, що до процесів соціально-політичного характеру людина поступово втрачає інтерес, бо психологічно не асоціює себе з окремим народом, або виражає зацікавленість лише почасти і лише до питань економічної політики.

Боротьба двох мов - боротьба двох культур, двох мовних світів і, з рештою, двох світоглядних моделей. У результаті боротьби перемогу отримає сильніша мова, а отже й її картина світу, що дасть зелене світло для асиміляції та сепаратизму. У державотворчому процесі національній мові належить чільна роль. "Об’єднати і відокремити - ось дві головні функції, які вона виконує. Об’єднати всередині країни, відокремити – зовні, від сусідів» - пише мовознавець Людмила Масенко. Білорусь нині немає потуги до такого об'єднання та відокремлення: двадцять три роки білоруси теоретично послуговуються двома мовами, а практично - однією. Це ще раз підтверджує мовні закони. Російська мова витіснила білоруську. У білоруських обласних центрах не лишилося жодної білоруськомовної школи так само, як і немає ВНЗ, що провадили б просвіту національною мовою. Покоління, що народилося після 1996 року має іншу мовну картину світу - російську, а отже і світогляд, що подібний до світобачення їх ровесників, наприклад, у Воронежі. Білоруси, що не знають білоруської і не можуть перекласти слово "мріяти" - не білінгви, а носії російської мовної картини світу з відповідно сформованим поглядом на життя. Такі громадяни навряд визнають агресію Росії, бо агресором може бути лише чужий, прийшлий, чим держава Росія для них не є. Так само, вони навряд зрозуміють усю фатальність переходу відносин у Союзі держав на інший рівень.

Білорусь мовчить, бо її позбавили вміння говорити. Травматичний досвід семидесятирічного перебування під окупацією Совєтського союза та його політика русифікації, брутальне придушення будь-якої опозиційної новітньому тоталітаризму думки, русифікація, затверджена на законодавчому рівні, мовна розщепленість або просто суцільна російськомовність, інформаційна політика держави. Все це є рукою, що затискає голос білоруського народу. І ця тиша оглушує.


Післямова

"Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову" - Ліна Костенко


Автор: Подорванова Інна

inna.podorvanova
Інна Подорванова

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація

Рекомендації