Не знаю, чи хто помічав, як часто ми любимо принижувати інших. Особливо в Інтернеті – там, де не можна отримати здачі і тоді, коли емоції зашкалюють – як-от зараз, перед виборами.

Здебільшого, це можна віднести на анонімність Інтернету і на наявність «дурних» грошей в тих, хто замовляє різноманітні коменти в соціальних мережах. Однак, навряд чи з часом ситуація тут буде покращуватися, тож добре було б розібратися, чому і навіщо ми так робимо. Щоб і самому такого більше не робити, і від інших зайвий раз не отримувати.

Отож, ситуація перша, напевно відома всім – боротьба за владу. Нерідко – цілком конкретну владну посаду. Так часто роблять начальники – особливо ті з них, які не впевнені у власній компетентності, а тому бояться конкуренції. При першій нагоді вони починають показово принижувати когось зі своїх колег або підлеглих. Того, хто їм здається розумнішим за себе – принижують його або перед іншими підлеглими, або, навпаки – перед вищестоящим начальством. Само собою зрозуміло, що в Україні – це надто вже звичний механізм вирішення проблеми власної недолугості. Замість того, щоб розвиватися самому, легше усувати чи принижувати всіх, розумніших за себе.

Ситуація друга ­– самомилування. Власне кажучи, це теж прояв влади, але тепер вже не стільки заради того, щоб когось обгидити перед іншими, як для того, щоб виставити себе самого в кращому, нібито, світлі. «Он той який поганий, а я не такий, я кращий!» Власне кажучи, це – продовження відомого психологічного захисту – проекції, коли людина приписує комусь власні недоліки тільки заради того, щоб не бачити їх у себе. Тільки в даному разі кінцевою ціллю цієї поведінки стає не стільки те, щоб «позбутися» власних недоліків, як те, щоб додатково отримати позитивні, нібито, бонуси у вигляді милування собою. «Я не такий, я не краду..не брешу..не підставляю інших...».

Ситуація третя, але, власне, й головна. В якій мірі це пояснення включає в себе й два попередні випадки. Справа в тому, що розвиваючись протягом життя, ми мусимо мати якісь критерії власного розвитку. А таких критеріїв, по-великому рахунку, може бути тільки два. Перший – це коли ми порівнюємо себе, теперішнього, з тим, яким я був колись. Цей критерій оптимальний. А творець психоаналізу Зиґмунд Фройд і взагалі вважав його чи не єдино правильним. Другий – порівняння себе з іншим людьми. І от саме з цього, другого, критерію нерідко й випливають описані вище негативні наслідки. Бо можна порівнювати себе з іншими заради того, щоб знати, яким стати самому («От такого я не вмію, треба спробувати навчитись»). А можна – не розвиваючись самому, просто імітувати власний розвиток, принизивши ту людину, з якою, власне, й мав себе порівняти. «От він відомий, але…» – і далі йде ряд негативних характеристик, покликаних виставити опонента в негативному світлі.

Через це, до речі, широка публіка є настільки падкою до найменших деталей повсякденного життя знаменитостей: «От він (вона) така знаменита, а така (заздрісна, недолуга, тощо..), а я не така!» Через це, до речі, єдиним президентом, який в нас в країні обирався на два терміни поспіль, був Леонід Кучма. Великим інтелектом він не відрізнявся, часто любив розказувати, як був трієчником. І що будучи студентом, нерідко замість навчання проводив весь час за пивом і грою на гітарі. Тож цим самим він легко завоював симпатії тієї частини електорату, яка потребувала подібної компенсації почуття власної неповноцінності. «Ну якщо навіть Кучма… то я – тим більше!» Про Януковича в цьому сенсі, я думаю, вже тим більше говорити не варто – його інтелектуальні потуги давали змогу кожному другому українці відчувати себе мало чи не генієм. Навіть шкода тепер його неповторних ляпів, які так часто ставали всеукраїнськими мемами. Це, на жаль, негативна сторона демократії – виборці швидше оберуть не дуже розумного кандидата, ніж розумного - бо це дає їм ілюзорне відчуття власної значимості.

Але подібне стосується не тільки нашого ставлення до відомих, публічних людей – нерідко не краще ми ставимося до своїх друзів чи подруг. «От вона така хороша…», а поза очі… «Ні, ну звичайно, хороша, але я б такого – ну ніколи б не зробила!» І так далі – подібних прикладів тут можна навести немало. Тому нерідко для того, щоб уникнути подібних негативних порівнянь, пригадують вищенаведену думку Фройда – «ніколи не порівнюйте себе з іншим людьми, тільки з самим собою!». Однак славетному творцю психоаналізу легко було казати подібне – працював він зі зрілими, і, нерідко, справді доволі успішними людьми. Тож коли вони порівнювали свої досягненнями з досягненнями інших людей, це й справді нерідко виглядало недолуго і навіть смішно. Але що робити тоді, коли власних досягнень ти ще не маєш? Наприклад в підлітковому віці? Або й більше того – в дитячому? Тоді порівняти себе з самим собою не вдасться – за плечима ще не так багато власного досвіду і власних досягнень, щоб вловити у своєму житті хоч якусь серйозну закономірність. Або, хоча б зрозуміти хто ти і як виглядаєш зі сторони. Тоді таке порівняння себе з іншими людьми нерідко стає чи не єдиним критерієм оцінки успішності власного розвитку. І це, до речі, далеко не жарти. Автор знаменитої книги «Пугающий мир психопатов» вважає, що саме таке порівняння себе з іншими служить умовою нашої успішної соціалізації[1], своєрідним запобіжником від того, щоби не стати таким собі психопатом, на зразок теперішнього президента РФ. Тож не бійтеся порівнювати себе з іншими – бійтеся того, щоб не почати принижувати їх, замість того, щоб розвиватися самому.

Ігор Лубківський, психолог, аналітик, коуч

м. Тернопіль.



[1] «Для більшості з нас стримуючим фактором служить припущення про ймовірність засудження. Нас ні на хвилину не відпускають думки про самооцінку. Як наслідок, ми постійно намагаємося довести собі і оточуючим свою нормальність, надійність і компетентність. Психопат же, оцінюючи ситуацію (що він отримає і якою ціною), не відчуває ні тривоги, ні сумнівів. ні переживань з приводу того, що він буде скомпрометований, або причинить комусь біль, або порушить намічені плани. Іншими словами, обдумуючи можливий вчинок, він не враховує тієї нескінченної кількості варіантів, які завжди встають перед людьми з нормальною совістю. Тим з нас, хто пройшов соціалізацію на «п’ятірку», уявити собі, як сприймає світ психопат, практично неможливо».

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація