site.ua
igar.tyshkevich
Ігар Тышкевіч
топ-автор

Обговорення слів Міністра культури України Євгена Нищука традиційно вийшло в площину оцінювання правдивості слів і рівня завданої жителям окремого регіону образи. При цьому повністю випала лінія дискурсу, "що робити з жителями Донбасу" і як трансформувати державну політику країни (передусім інформаційну), щоб не доводилося констатувати "провал українізації" регіону.

Фраза та історія

У мережі бурхливо обговорюють слова Міністра культури України Євгена Нищука про "генетику Донбасу". Думки, як завжди, розділилися, чиновник змушений був просити вибачення. Одна якщо подивитися відео, було сказано таке:

"Ситуація, що склалася на Сході і Півдні, – прірва свідомості. Більше того, коли ми говорили про генетику в Запоріжжі, на Донбасі, то це міста завезені. Немає там генетики, це свідомо завезені [регіони]. ... Це була технологія Радянського Союзу".

Міністр, звісно, зробив величезну помилку (якщо не сказати трохи різкіше) – розділив громадян країни на "завезених і не завезених". Зробив і ще одну помилку, посилаючись на досвід СРСР. Адже, за великим рахунком, зміна демографічної картини території була властива будь-якій державі, яка цю територію отримала. Іноді це йшло "природним шляхом" через приїзд управлінців із метрополії з їхніми сім'ями. Іноді це було проявом державної політики.

За прикладами далеко ходити не треба. Ті ж часи СРСР і Крим, що став частиною України. Після депортації кримських татар півострів заселявся росіянами і, в 50-60-х роках, українцями. Історична правда, яку важко запідозрити в підіграванні Москві – в статті про передачу Криму один із прикладів пожвавлення сільського господарства супроводжує фразою "Найрішучішім заходом, виявляється, стало переселення в Крим працьовитих українських селян".

І це сприймається нормально. Те ж саме стосується великих будівництв, зведення промислових об'єктів, куди завжди і всюди звозять робітників. Інакше на побудованих підприємствах просто не буде кому працювати. Про те, щоб дотримуватися "нормальних для цієї місцевості" співвідношень осіб різної національності, не думали 200 років тому, не думають і сьогодні.

Тепер щодо Донбасу. Його освоєння почалося в 19-му столітті. Задовго до СРСР. Будували шахти, "плавильні" і, звісно, тисячами приганяли робітників. Частково тут виручали "побічні ефекти" експериментів Катерини з переселенням греків, болгар, сербів та інших в східноукраїнські степи – не всі прижилися.

Але таких було дуже мало, селяни в 19-му столітті добровільно від власної земельки нікуди не їхали. Гнали силою звідки вийде. У тому числі й каторжників. Однак головну роль тут відігравали англійці та німці. Так, євроінтеграція України починалася з Джона Юза і 150 підданих Її Величності, яких до початку 20-го століття було кілька тисяч. Сюди ж варто додати кілька десятків тисяч німців-менонітів. А Донецьк, до речі, називався Юзівкою на честь того самого сера Джона. Тельманове іменувалося Остхеймом.

Історія Луганська аналогічна – місто виникло завдяки шотландцеві Карлу Ґаскойну, а центральною (і першою) вулицею Луганська стала вулиця "Англійська" – думаю, не варто пояснювати, хто на ній жив. І якщо копнути історію регіону, то ключові діячі 19-20-го століття чомусь носять "українські" прізвища: Юз, Гартман, Бальфур, Бервольф, Берві, Пінтер, Ґаскойн і так далі.

У 20-му столітті, за часів СРСР, процес продовжився. Чого варта індустріалізація з її 20 000 американських інженерів і 15 000 німецьких фахівців. Після війни процес переселення народів продовжився.

Тому, з одного боку, міністр сказав частину правди. А з іншого – зробив те, що не повинен собі дозволяти чиновник воюючої країни, – розділив громадян на "категорії". При цьому розділив не з точки зору специфіки роботи, а, так би мовити, виправдовуючи її неефективність. Мовляв, українська культура не сприймається в регіоні, тому що населення "не таке".

Ставити правильні запитання

Говорячи про роботу з населенням Донбасу (та й інших регіонів), варто ставити правильні запитання: не "чому не виходить", а "як зробити". Різниця в деталях, але вона суттєва. Ризикую стати "капітаном очевидність", але повторю прописні істини. Якщо ти хочеш донести свою думку до інших, варто переконатися в тому, що:

1) тебе можуть почути і зрозуміти;

2) тебе готові почути;

3) те, що ти скажеш, зможуть сприйняти.

А тепер пройдемося по пунктах. Засоби донесення інформації. Навесні 2014 року Міжнародний республіканський інститут опублікував результати свого дослідження громадської думки. Де з-поміж іншого було питання про джерела інформації. Ось як виглядала шкала популярності для жителів східної частини України: 1 місце – українське ТБ, яке дивилися 90% жителів, 2 місце – російське ТБ з показником 44%, 3 місце – чутки, інформація від знайомих (43%), 4 місце – інтернет. При цьому в категорії українського ТБ теж була своя специфіка – регіон дивився канал "Україна", "Інтер" і місцеві телестудії.

Після Майдану перші два ЗМІ змінили риторику на протилежну. Люди, і це природно, складно (без попередньої обробки) сприймають подібні "круті віражі" інформаційної політики. А отже, зростає вплив інших джерел інформації. У нашому випадку це були російські канали, чутки і соціальні мережі. Останні теж зі своєю специфікою – в Луганській області, наприклад, перше місце за популярністю займали "Однокласники".

Результат ми спостерігаємо вже який рік. До речі, подивіться архіви російського ТБ за той період – мовлення на українській території враховувало специфіку аудиторії: безліч "окремих прикладів", оповідань про те, що хтось знайомий "бачив", "переказав". Зрештою згадайте знаменитого розп'ятого хлопчика.

Ще один аспект – мова. Неважливо? А тут якраз криється ще одна проблема – низька мобільність населення. І це проблема не тільки Донбасу. Згідно з даними соціологічного дослідження Українського інституту майбутнього (за літо 2016 року) лише 46% жителів країни хоча б кілька разів на рік виїжджають за межі свого району або області, 16% не виїжджали ніколи в житті, 19% виїжджають раз на декілька років і ще 18% – раз на рік. Дані за 2016 рік – два роки після початку АТО, що викликала колосальну хвилю внутрішньої міграції. І це лише одна з граней. Сюди ж можна додати напрямки трудової міграції (тих небагатьох, хто виїжджає), релігійність і так далі.

Досить давно з цифрами, таблицями і схемами описував це в тексті "Ватогенез або як проекту "Україна" попередити небезпеку". Можна сміливо стверджувати, що жителі країни судять про інші регіони не з особистого досвіду і навіть не зі спілкування з гостями, а з телевізійної картинки і згаданих вище чуток. Так з'являються міфи про жителів інших регіонів, найчастіше досить неприємні міфи. А це означає, що будь-який "чужак" сприймається як мінімум з побоюванням, його аргументам не довіряють.

Простий приклад – подивіться електоральну карту України. Донбас голосував "за своїх", Івано-Франківськ, Львів, Тернопіль "за своїх", Закарпаття – без коментарів. Навіть Олег Ляшко зі своїми радикалами має "базовий" регіон. І в даному випадку мова (або навіть діалект української в україномовних західних областях) є маркером "чужака", якому не вірять до кінця.

Тому просте відновлення українського мовлення, прості "виступи" акторів, творців не дадуть належного ефекту. Більшість населення, звичайно, прийде їх послухати, але, образно кажучи, не почує те, що вони хочуть сказати. Стереотипи сприйняття надзвичайно сильні. Проломити такою "роботою в лоб" їх можна, але витративши кілька років і кілька десятків (а то й сотень) мільйонів "американських президентів". І навіть так не будеш впевненим у результаті – значна частина населення просто мімікрує і з легкістю змінить "кокарду на шапці" при зміні влади. Як відома Неля Штепа – організатор найбільшого "домайданівського" параду вишиванок і мер Слов'янська "при Стрілкові".

І ще один аспект проблеми – моральні орієнтири. Тобто поняття добра і зла, приклади людей, на яких необхідно рівнятися. Фразу "Донбас всіх годує", думаю, чули не раз. За великим рахунком, моральні маркери в даному регіоні, з одного боку, перейшли в спадок від СРСР, а з іншого – прикладом стали братки, які "цивілізувалися". При цьому в населення досить високий рівень "цинізму" – це, до речі, проблема всіх регіонів.

Вчора мені пощастило бути на дискусії з питання ціннісних орієнтацій нації, яку вели Євген Головаха, директор інституту соціології НАН України, та Давид Стулік. Так ось, там наводилися цікаві дані. 68,7% населення України впевнені, що "більшість людей здатні збрехати, щоб просунутися по службі". Пан Євген назвав таку ситуацію "самодіагнозом нації", при цьому зазначивши, що на пряме запитання, "чи готові ви збрехати", понад 90% людей сказали б "ні".

Маємо: населенню з таким рівнем цинізму кажуть, що старі орієнтири, маркери вже ніщо. Ті, кого називали героями, – злочинці і навпаки. Люди не люблять різко міняти погляди, вони не люблять визнавати свої помилки. А їм пропонують швидко, за якихось пару місяців, переконати себе, що все, у що вони вірили, неправильно, помилково і подекуди злочинно. Реакція відторгнення цілком природна. Її прояви різні: одна частина займе позицію різкого заперечення. Інша мімікріє, "щоб просунутися по службі". Якщо других більше, то такі, як пан Ніщук, радісно рапортуватимуть про "перемогу". Реально ж нічого не зміниться і "переконане" населення всього лише чекатиме зміни влади.

Як Україні достукатися до жителів Донбасу

Як достукатися, як розірвати шаблони – надзвичайно важливе запитання. І, що найцікавіше, відповідь на нього знають давно, в тому числі в Україні. Запитайте будь-якого рекламіста про необхідний мінімум для сприйняття його продукту. Швидше за все, почуєте таке: говорити мовою аудиторії, використовуючи моральні стереотипи і маркери аудиторії (використовувати, до речі, не означає сліпо слідувати). Дивно, що як тільки ми переходимо в площину державної політики, про закони реклами чомусь забуваємо. Виходить, що добре рекламувати, наприклад, зубну пасту можна, а добре рекламувати Україну не можна?

Візьмемо прості приклади: Мазепа й ОУН. Українською мовою безліч прекрасних книг і текстів для різного рівня сприйняття. Припустимо, що російськомовний житель Донбасу вирішив дізнатися більше. За основу він візьме український текст. А додаткову інформацію шукатиме російською – не через любов до Росії, а тому що йому так зручніше. Російською маємо "Волинську різанину", "зрадника Мазепу".

Українська держава в боротьбі за уми російськомовних громадян чомусь не вважає за потрібне давати свою версію, свою позицію зрозумілою для них мовою. Адже вони заговорять по-українськи, якщо буде хоч кілька "зачіпок" – моральних маркерів. Які не можуть виникнути на основі україномовної інформації, поки вони не заговорили українською. Крім того, така політика – це ще наступ і на інформаційному полі РФ. Можна забороняти чужі книги, а можна друкувати свої, кращі, цікавіші.

Але ж є й стереотипи, які заважають сприйняттю. З цим теж можна працювати, і робити це успішно. У 2015 році, перед "травневими святами", писав невеликий текст про те, як історію перетворити на ресурс для розвитку країни. Приводив простий приклад: рукостискання ветерана РСЧА і УПА зробить більше, ніж 100 гасел і заходів. У коментарях в соціальних мережах тоді накинулися: "це неможливо і не можна". Пройшов місяць – така зустріч відбулася в Києві. Те, що робило агентство "Табаско-груп" зі своїми роликами до 9 травня, – чудовий приклад.


Ідеться не про протиставлення цінностей, а про м'яку корекцію, зміщення акцентів. Наприклад, пишаються жителі Донбасу своєї "промисловою історією", "працею гірників", стверджують, що Російська Імперія створила регіон, а сталінська індустріалізація його розвинула. І вимагають пам'ятників епохи. Ну то й прекрасно. Значить, треба ставити пам'ятники згаданим вище Дж. Юзу, К. Ґаскойну, Бальфуру, Гартману та іншим. Відкривати їх з помпою, урочисто. Звичайно, з розповідями про історію краю. Індустріалізація? Чудово. Ось вам Джон Пінтер і будь-який з 20 000 американських інженерів, які, зокрема, будували промислові гіганти Донбасу.

Профінансувати поїздку місцевих телевізійників, документалістів на батьківщину цих особистостей. Зняти репортажі, фільми. І продовжувати підтримувати (а іноді створювати) міф про золоту і срібну добу Донбасу. Які збігалися з моментом "євроінтеграції" регіону. Так змінюється ставлення населення: змістили акценти, ввели нових героїв. І з часом введені "доповнення" можуть стати базовими маркерами, а спадщина імперії сама відпаде.

Та найголовніше – вивести населення "з джунглів". Країни ЄС не дарма витрачають сотні мільйонів євро на шкільні та студентські обміни. Діти, отримуючи досвід спілкування з носіями інших культур, стають більш відкритими новому, вони здатні сприйняти ідеї, адаптувати технології, вони вчаться слухати і доносити свої думки. Можна по-різному ставитися до Тарути, але в нього у квітні 2014 року була прекрасна ідея – вивезти 3 тисячі жителів Донецька на 2-3 тижні в країни ЄС. Просто пожити, поспілкуватися. Бажано не "великим кагалом", а малими групами або ж взагалі "в сім'ї".

Три тисячі осіб, "звичайних жителів", які побачили "гейропу" не по російському ТБ, – для міста великий ресурс. Адже в регіоні вірять "інформації від знайомих, чуткам". Ось вам і прекрасне джерело для початку змін громадської думки. Можна і потрібно те ж саме робити всередині країни. І тут висловлю дуже цинічну думку: велика кількість переселенців це і біда, і ресурс для України. Біженці бачать інші регіони і вчаться розмовляти з тими, хто думає інакше. А з іншого боку ті, хто приймає, так само вчаться чути, слухати, говорити. Тому якщо Україна хоче позбутися "ефекту клаптевої ковдри" і перетворитися на справді єдину країну, жителі різних регіонів повинні пізнати одне одного не з телевізора і не з чуток.

І, нарешті, прості дії, які змушують думати, руйнують стереотипи. Наведу приклад із життя. Є в мене знайомий лікар, білорус, живе в США. У 2015-му кинув бізнес на партнера і кілька разів приїжджав в Україну працювати в мобільному госпіталі на фронті. Недалеко від тоді ще Дзержинська. З місцевим населенням стосунки були "так собі". А потім налагодилися. Почалося все з того моменту, коли він із другом пішов у звичайний салон краси зробити звичайну за міркою чоловіка (у США і тій же Європі) процедуру – манікюр. Привести нігті в порядок.

Сказати, що дівчина-майстер і відвідувачки були в шоці, – нічого не сказати. Двоє мужиків, явно не геїв, роблять те, чого звичайний місцевий чоловік навіть уявити не може. Майстер так і сказала: "Коли вчилася, мені говорили, що таке буває. Не думала, що робитиму це сама". А потім жінки почали пліткувати і порівнювати цих людей в українській формі з місцевим чоловічим населенням...

Таких побутових стереотипів безліч, вони розбиваються елементарно. Це всього лише робота соціологів (з'ясувати), психологів (придумати) і людей, які зроблять. Актори тут не потрібні – достатньо просто підказати, на що звертати увагу. Цим, до речі, займаються американці, англійці під час військових операцій. Цим чомусь не думає займатися українська держава в боротьбі за українську територію.

Тому, повертаючись до слів пана Нищука, є факт формування місцевого населення. Якщо це сприймати як проблему, то виникне бажання рано чи пізно боротися саме з "генезисом заселення", а не за думки людей. Така боротьба може набути дуже непривабливих форм – кримські татари знають на прикладі власного народу. А можна "генезис" сприйняти як стартову позицію, але не як проблему. І з огляду на це думати, планувати, працювати. Другий підхід, звичайно, не "найзручніший" – думати треба багато, планувати на кілька років уперед. Але саме він може дати в перспективі справжні зміни сприйняття, а не мімікрію на зразок Нелі Штепи.

текст був написаний для znaj.ua

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація