Потяг почав зупинятися. Я відкрив очі, ледве не впавши з верхнього ліжка плацкартного вагону. Потрохи свiтало, небо рожевіло, розступалися хмарки, і перші промені сонця лагідно торкалися землі.

Ранковий Львів прокидався разом з 17-річним хлопцем, який приїхав подавати документи до крутезного ВНЗ.

Батьки не знали, думали, що Сергій нарешті змирився, і буде навчатись в морському училищі ОВПУ МТС, куди вони мене відвозили ще тиждень тому.

"-Будеш ходити в рейси. Будеш заробляти. Одружишся, діточок заведеш. Не дратуй, слухай батьків, Сергію, вони тобі поганого не порадять" - повчала мати в автобусі, по дорозі до пекла, як тоді я називав ту кляту бурсу.

Потяг зупинився. Я швидко вийшов на перон, курячи цигарку, насолоджуючись свободою, огледівся. Вже дорослий.

Не таким я собі малював Львів, єхх, не такииим...

В моїх дитячих сновидіннях, мене повинні були оточити бородаті суворі бандерівці, які скажуть "- Слава Україні!", і я неодмінно повинен буду відповісти "- Героям Слава". Потім, найстарший з них догляне мої речі, недбало кине "- Чи не москаль ти часом, синку?", я почну недбало відмахуватися : "- Боронь Боже, батьку! Цур мені б пек! Смерть москалям!", на що він відповість :"- Бачу, синку, що наш, бандерівець".

Його загрубіле від часу обличчя посміхнеться, напруга спаде, бандерівська хунта міста Львів перестане наставляти на мене страшенні автомати, і ми разом будемо півгодини горлопанити "Ще не вмерла Україна", "Гуцулко Ксеню", "Ой у гаю, при Дунаю", "Козаки йдуть", "Лиш Вона" та інші пісні, які я ретельно вивчав, щоб одразу бути справжнім львів'янином.

І от я у Львові. Сьома ранку.

Де ви, бандерівці?

Збагнувши, що дитячі мрії про банди бандерівські не здійснились, повільно, трохи з розчаруванням, йду по проспекту Бандери. Який ж ти гарний, Львове! Оспіваний в народі, як тебе не кохати?

Цілий день я проходив твоїми вуличками, роззявивши рота розглядаючи все довкола. Нарешті я тут, де мріяв навчатись.

День швидко проминув. Відстояв вечірню службу Божу в Гарнізонному Храмі Петра та Павла, не тому, що дуже віруючий, а тому що храм заворожив мене. Великі, в мій повний зріст плакати "Небесна сотня", "Вони захищають Україну", прапор України, самотня жіночка, яка тихо плакала в кутку, торкаючись фотографії дуже молодого воїна - я ледве не плакав. Мурахи по кожі, від високої стелі та голосу хору.

Наступав вечір.

Нерішуче зайшов у малесеньку львівську кав'ярню в центрі міста.

Тихо, ані душі. Грає ретро-радіо, Квітка Цісик.

"Я піду в далекі гори, на широкі полонини..." - лунало з динаміку старого, 50-х років німецького приймача.

Чорноока панянка посміхнулась, спитавши :

- Що вам, хлопче?)

-Зробіть щось на власний смак. - ламаною українською сказав я.

О, львівські панянки! Ви як ніхто знаєте, як приборкати парубоче серце, як посміхнутись, повести віями, щоб воно затьохкало, наче птиця в клітці.

- У Львові краща кава. Справа навіть не в каві. Справа в тому, як її готують. Ви, як я бачу, не місцевий? - спитала Вона.

- Та, в Львівську Політехніку щойно документи подав, на журналістику.

- Ми закриваємось через півгодини. Запрошуй давай, якщо не поспішаєш.

- Куди?

- Як куди? На прогулянку. Для побачення, ти мені замалий.

- Ну, пішли, я ж не проти.

Разом довго ходили вулицями міста, телефон розрядився, так спокійно мені було, так добре... Наче у дивному сні.

Я розповідав про моє чудове Вилкове. Вона - про таємниці Львова, його історію та культуру.

-Спілкуйся російською. Я трохи розумію.

- Ні. Я ж приїхав державну вивчати - відрізав я.

- Дивний ти. Розумний, але водночас дивний. Смішний трохи - посміхнулась панна. - Пішли до мене на справжню львівську каву - я тут поруч живу.

Який дурень відмовиться, якщо прекрасна панно говорить про "справжню львівську"?

Жага до пригод була невитаманною, отож, вже через 15 хвилин я спостерігав таїнство приготування львівської кави.

Повірте. Ви ніколи не вип'єте тої кави, що пив в той вечір я.

Хоча, тримайте рецепт, може, вам вдасться відтворити той неповторний смак.

Каву треба брати арабіку-робусту, 70%/30%.

Неспішно, перемолюємо ручною мололкою зернята, розповідаючі про Адама Міцкевича.

Робимо павзу. Кидаємо дрова в старезний камін, розпалюємо багаття. Потрохи, нагадую, повільно, львівська кава не любить різких рухів, ставимо кип'ятити. Води один к одному.

- І що, тупо все на воді? Домівки там, магазини? Що, тупо все? - зривається питання.

Вилкове... Я душа компанії завдяки тобі. Розкажеш трохи - почнуть розпитувати, і про Задунайську Січ, і про липуван, про ікони на липових дошках, про віру, вино новак, полуницю, білуґу, осетрів... Мені теж є про що розказати, є чим пишатися, за чим сумувати тут, в місті Старого Лева.

40 хвилин за приготуваннями промайнули швидко.

І ось, тримаю в руках маленьке горнянко кави. Легендарної, львівської кави, заради якої я не сплю о першій ночі.

Вона дуже запашна. Гірка та терпка : смак пригод і правди. Маленькими ковтками, смакуючи, прицьмокуючи, обгорнувши горнянко двома руками - тільки так треба пити цей напій.

І ще. Якщо вас не загорнуть в ковдру, навіть якщо душно, навіть якщо це влітку - знайте: Це вже не справжня львівська.

Панна посміхнулась, дивлячись на мене, і повторюючи : — Дивний ти. Розумний, але дивний.

- Якщо будеш курити, кури тут, в кімнаті, я люблю цей запах. Лягай вже, нещастя - сказала вона, наче ми все життя були знайомі.

Я не заставив чекати. Дим повільно заповнював простору кімнату.

############################

Місто мого юнацького кохання.

gnezdilov
Serhii Hnezdilov

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація

Рекомендації