Нещодавно приїздила теща у гості, та знайшла у хазяйській бібліотеці товстенне видання про Льва Толстого, з серії «Життя Визначних Людей» (хто знайомий з радянською літературою, той зрозуміє, що це таке), почала читати, потім розказує. А я для неї з деякого часу став літературним авторитетом, тому, коли щось надзвичайне вона в книзі знаходить, то розказує мені, слухає пояснення.
Дочитала вона до Кримської війни, Толстой розповідає, що усі офіцери, незважаючи на те, що війна була безсумнівно програною, програною, вибачте, нокаутом, їхали до додому з Криму в ранзі народних героїв, майже, як переможці. Ми чергового разу визнали викривлену свідомість отого незрозумілого народу, який програвши війну на своїй території, маючи нескінчений ресурс для продовження боротьби, для забезпечення свого війська всім необхідним, тим не менш примудрився програти її французам та англійцям, які пливли до Криму через усю Європу. І якщо порівняти можливості Російської Імперії та її ворогів, під час цього конфлікту, неможливо не здивуватися, як можна було настільки безглуздо побудувати свою оборону, що не захистити своє місто «славы русских моряков».
Скільки всього накрали інтенданти на забезпеченні армії, і яка може бути взагалі слава, коли війну програли, ганебний мир уклали, ще й флот змушені були потопити, біля цього самого міста «слави». Одначе, їхали вони героями, переможцями, зустрічали їх так, нібито вони цю війну закінчили, не менш ніж у Парижі, а не просрали свій «Сєвастопаль».
Теща ще на закінчення сказала таке: «Так, воювати у Росії завжди любили». Я від себе додав: «Не те, що б дуже вміли, але любили». Мені ця «любов» нагадала одну цікаву історію з молодості.
Я колись працював у одному стріп-барі барменом. Заклад був дуже невеличкий, тому, я там ототожнював собою не тільки бармена, а ще й офіціанта, посудомийку, бухгалтера, помічника кухаря (кухар був), та, і це іноді було найголовніше, охоронця, (не знайшов в українській мові аналога слова «вышибала») самі розумієте, купа напівоголених дівок, нетверезі, збуджені дядьки. Дякувати богові, габарити дозволяли, періодично доводилося виносити когось з їхньої гримерки. І от серед танцівниць, так би мовити, була одна, котра могла би бути чудовою ілюстрацією такої любові без хисту. Вона мені настільки не подобалася, що я, навіть, не буду змінювати її ім'я, звали її Ілона. Ілона була досить неприваблива жінка з безглуздим обличчям, целюлітом, який не приховати ніякою темрявою, та не мала жодного відношення до хоч якоїсь хореографії. Але вона була досить високої думки про себе, та про свої божевільні викрутаси біля пелону з теліпанням цицьками. Її навіть не засмучувала та обставина, що мужики напідпитку, дивлячись на неї, частіше іржали, ніж збуджувалися. Сама себе вона бачила королевою їхніх сексуальних фантазій.
Образ Росії, яким вона намагається сама себе уявити – це ведмідь, величезний, безжальний хижак. Але Росія – це насправді Ілона, стриптизерка з повною дупою целюліту, та без жодних уявлень про хореографію, яка намагається всіх вразити своєю гіперсексуальністю, якої наразі не існує.
