У третю неділю травня в Україні згадують жертв політичних репресій. Це складна і дуже об'ємна тема. У нас тільки за історію кривавого більшовицького режиму назбиралося стільки непроговореного горя, що, здавалось би, про нього потрібно згадувати чи не кожен день, бо цей день (і наступний, і наступний) для когось виявився трагічним, а у певні дні — одразу для сотень і навіть тисяч людей. Когось розкуркулили і вислали, когось заморили голодом, когось розстріляли, когось закатували, когось депортували. Навіть цьогорічна дата вшанування пам'яті жертв політичних репресій застрягла між річницями початку Кенгірського повстання і депортації кримськотатарського народу.

Ми не живемо минулим. Як у пісні «Степом, степом...», написаній про Другу світову, «... людям жито жати». Земля далі обертається і життя триває. Але українське суспільство призначило для себе дні-нагадування, у які не можна мовчати. Нагадування про те, що репресії можуть статися у будь-якій країні але, якщо ваша земля окупована зайдами, вони стануться обов'язково. Нагадування про те, що державне утворення, у яке комусь може хотітися повернутися, бо йому здається, що тоді жилося краще, а ковбаса була дешевшою, могло бути однією величезною катівнею. Катівнею, у якій права людини, і навіть її життя, не вартували абсолютно нічого. Нагадування про те, що гірше бути може. Нагадування про те, що завтра може не бути.

Ми втратили за роки більшовизму стільки, що це не виміряється жодними економічними показниками. Ми втратили мільйони замордованими і розстріляними. І мільйони ненародженими. Тих, хто міг би стати успішним підприємцем, відомим на весь світ художником, геніальним винахідником. Пам'ятайте про це, коли вам кажуть про яке-небудь радянське «досягнення». Пам'ятайте, коли вам кажуть про радянську освіту, як «великий дар» від більшовиків. Будь-яка держава дає освіту своїм громадянам. І самостійна Українська держава зробила б це не гірше, а швидше за все, навіть краще — про це нам говорить досвід української освіти часів самостійності від Русі до УНР. І теперішньої освіти, особливо, коли вона перестає бути уламком «совка», а тоді, коли їй дають розправити крила.

Пам'ятайте про це, коли вам говорять про підкорення космосу і українця Корольова. Бо він також жертва репресій. Бо, якби йому не довелося сидіти із зламаною щелепою у таборах, вимолюючи прощення у Сталіна за якісь абсурдні «гріхи», а потім перебувати під постійним тиском, він міг би мати ще більший успіх. Більше того, він прожив би довше і здоровіше життя.

Нам не давали шансів збудувати власну державу, а коли він з'явився, країна була знекровленою. Впродовж декількох століть, і головно у 20-му, спустошувався її потенціал, її генофонд. Вбивали талановитих, розумних, геніальних. Зі скількох людей, які просто хотіли робити свою справу або обробляти власну землю, могли вийти добропорядні підприємці й роботодавці. Скільки могли зробити репресовані дипломати, інженери, поети, музиканти, письменники, лікарі, винахідники. Скількох чудових людей вони могли виростити.

Натомість, скільки в СРСР було збудовано в'язнями ГУЛАГу, рабами. Мільйони людей, яких змушували безоплатно працювати у надважких умовах. Залізниці, автошляхи, аеродроми, електростанції, Біломорсько-Балтійський канал, БАМ. Без перепочинку і нормального харчування. Ця рабська праця використовувалася у шахтах, рудниках і кар'єрах. «Меморіал» називає 40 міст у теперішній Росії закладених, зведених, розбудованих в'язнями ГУЛАГу.

І навіть, враховуючи ці мільйони рук, економіка СРСР не була аж такою успішною, а життя людей таким легким, як про це люблять заявляти популісти і любителі совка.

Ми втратили мільйони життів. А ще мільйони залишилися фізично і ментально скаліченими. Навіть якби економічний успіх такої держави дійсно був грандіозним (а це не так), це неадекватна ціна.

Величезна кількість людей досі живе із радянськими установками в головах і комплексом меншовартості, хворобливо ставлячись до успіху, таланту, грошей і навіть їжі. «Постгеноцидне суспільство», так нас охарактеризовував Дмеймс Мейс.

Ми втратили на дрібку менше, ніж все. Дрібка — це ми. Але дрібка приростає дрібкою. Множиться і живе далі. Й у тому найбільше диво. Потрібно лише пам'ятати, аби у майбутньому не допустити цього знов. Аби йти далі, потрібно розібратися з демонами минулого.

Але пам'ятати варто не лише про втрати, але й про боротьбу. Про те, що навіть на Сибірі чи у степах Казахстану наш народ не полишав боротьби.

Тому в ці дні пам'яті я розповідаю про одну з історій боротьби. Хоч і трагічну.

16 травня 1954 року розпочалося повстання політичних в'язнів Степового табору у табірному відділенні Кенгір під Джезказганом (Казахська РСР). Кенгірське повстання.

У ньому брало участь близько 5200-8000 в'язнів, більшість із яких були засудженими за політичними статтями українцями (але також були росіяни, балтійці, євреї, угорці та інші). Загалом на той час 46,3% в'язнів «Степлагу» (9596 осіб) були українцями. Серед ув'язнених було чимало колишніх членів ОУН і бійців УПА, балтійських «лісових братів», солдатів та офіцерів Червоної армії.

До повстання у радянському концтаборі призвели нелюдські умови праці, вбивства засуджених, постійні побиття та знущання з боку адміністрації. Взимку 1953 року охорона тричі самовільно відкривала вогонь і вбила кілька ув'язнених.

15 травня 1954 року у Кенгірі трапився випадок, коли вартовий Калімулін випустив автоматну чергу по ув'язнених, внаслідок чого було вбито 13 чоловік, 5 померло від поранень, 33 було поранено.

Табір у Кенгірі

Вечері 16 травня політичні в'язні на чолі з членом ОУН із Волині Віталієм Скіруком подолали загорожу між 3 і 2 зоною, розгромили штрафний і слідчий ізолятор третього табірного відділення «Степлагу», звільнили звідти людей, зруйнували огорожі між табірними пунктами. Однак такий серйозний виступ проти свавілля адміністрації було придушено.

З документів дізнаємось, що протягом 16-18 травня солдати і працівники табору понад 35 в'язнів побили (у кількох випадках було нанесено важкі тілесні пошкодження), у той час, як легкі ушкодження отримали 2 табірних працівники.

Тож вже невдовзі повстанці провели переговори із кримінальниками, яких у квітні привезли з Колими для допомоги адміністрації у розправах над політв'язнями, й домовилися спільно виступити проти адміністрації концтабору.

Запідозривши таку змову, адміністрація перевела більшість кримінальників.

Політв'язні перестали виходили на роботи, а у ніч на 24 травня почали нову хвилю повстання й захопили концтабір. Ті кримінальники, які залишилися, вибили колодою отвір у заборі до жіночої зони. Слідом за кримінальниками, «щоб їх вгамувати», у жіночу зону увійшли політв'язні. Всю адміністрацію в'язні вигнали за межі табору, розібрали мури між зонами, збудували барикади, виставили охорону, озброїлися, а над їдальнею вивісили червоно-чорний прапор як символ трауру по загиблих.

Як стверджує дослідниця Марта Кравері, кримінальники просто діяли за планом, їх наміри щодо жінок не були агресивними: під час повстання не було зафіксовано жодного випадку зґвалтування.

На звільненій від чекістів території було організовано самоврядування, підтримувалися порядок та дисципліна — про моральність дбали священики, яких чимало було серед в'язнів, вони проводили богослужіння, відспівували померлих. Політв'язні проводили переговори із владою, забезпечували безперебійну роботу харчоблоку, лікарні, лазні, складів, майстерень.

За всі 42 дні повстання не було зафіксовано жодного випадку грабунку, насильства, злодійства, міжконфесійних чи міжнаціональних конфліктів.

Повсталі випускали листівки, плакати, складали відозви до солдатів і офіцерів дивізії, яка оточила «вільну територію». Свої звернення до мешканців селища Кенгір вони потім розсипали за допомогою повітряних зміїв (винахід японців, з десяток яких було у зоні) серед житлових будинків.

Очевидці подій згадують, що на подвір'ї табору завжди відбувалися богослужіння, які правили православні й католицькі священики-в'язні. Греко-католицький священник Антон Куява провів вінчання кількох молодих пар ув'язнених чоловіків і жінок. Багато з них раніше таємно листувалися, а в час повстання зустрілися і вирішили взяти шлюб. Від цих шлюбів народжувалися і діти – діти Кенгірського повстання. Українка Ольга Лядська взяла шлюб з угорцем Ференцем Варконі. Доля після Кенгірського повстання розвела їх назавжди, але в Ольги народилася донечка Олена.

Жінки займалися оздобленням табору, шили та вивішували прапори, виготовляли та засипали у пляшки суміші для самооборони під час ймовірного наступу військ. Ковалі у табірних кузнях цілодобово кували ножі та подобу списів з віконних ґрат.

З медичних приладів в'язні зібрали радіоапарат — намагалися звернутися за допомогою до Міжнародного Червоного Хреста. Радисти постійно посилали заклики за межі зони різними мовами. Хоча радіо й було слабке, передачі чули у Караганді й столиці Казахстану Алма-Аті.

Тут проявив свій талант український політв'язень Анатолій Кострицький. Він народився в 1927 року у місті Великий Тормак Запорізької області, освіта — сім класів. Він розробив радіовузол, виготовив мікрофони і динаміки, які поставив на бараках, укріпивши на них резонатори, контролював коректність роботи радіовузла при передачі текстів промов. Коли в червні зона табору була відключена від електромережі, Кострицький створив міні-електростанцію і переобладнав генератор. Він встановив телефонний зв'язок між приміщеннями, обладнав комутатор, навчив телефоністок і склав графік чергувань. Окрім того, Кострицький намалював схему самопалів і саморобної гранати, а також обладнав майстерню з виготовлення холодної та вогнепальної зброї.

Увесь цей час в'язні не забували і про культурне життя. Вони організували хор, який очолив Михайло Сорока. Колектив виконував «Гімн Кенгірського повстання» — на слова та мелодію Сороки, пісню «Любіть Україну» на слова Володимира Сосюри, «Соколи, соколи, ставайте в ряди», виконували також пісні тих народів, представники яких були в таборі та мали бажання долучитися до діяльності хору.

Це був час, у який невільники відчули себе вільними — навіть за колючим дротом.

«Хоч ми й жили надголодь, цього не відчували і в пам'яті не зафіксувалося. Ми жили емоціями. Богослужіння, молебні, репетиції хору, концерти і готовність кожної хвилини – на барикади. Не було часу думати про їжу! Які були цікаві концерти! В них брали участь усі народності,» – згадувала учасниця повстання Омеляна Войцехович-Рафальська.

Файл:Kazakhstan-Kengir camp.pngКонцтабір на мапі Казахстану

Тим часом відбулися партійні збори первинної парторганізації 3-го табірного відділення Степного табору МВС за участю урядової комісії з Москви. Один з працівників адміністрації заявив, що не дивуюється повстанню, адже в'язні живуть впроголодь, наглядачі за рахунок відходів від харчоблоку в'язнів вигодовують своїх свиней, а під час повстання відверто кажуть, що горять на цій забастовці, бо нема чим цих свиней годувати.

Представник урядової комісії Долгіх на партзборах зазначив, що табори захопилися господарчою діяльністю, а замість перевиховання в'язнів – дресирували їх, бо всі табірні стіни, побудови, клітки зроблені для дресирування тварин, а не для людей. Однак у Москві вирішили, що чекати на мирне вирішення справи повстанців не варто. 21 червня нарком внутрішніх справ СРСР Сергій Круглов повідомив телеграмою, що 24 червня у Кенгір прибуде військовий ешелон, у складі якого п'ять екіпажів танків Т-34 з першої дивізії внутрішніх військ.

26 червня з 3 години 25 хвилин до 4 годин ранку комісія МВС по радіо звернулася до повсталих політв'язнів із вимогою здатися, з повідомленням про введення військ. Після цього в зону було введено 1600 осіб, солдат із 98 собаками, 3 пожежні машини, 5 танків Т-34. Це був єдиний випадок використання танків для придушення повстання у таборах.

Почалася кривава розправа. В'язні організували самооборону, забарикадувавшись у шести бараках. У страшній кривавій боротьбі у хід пішли танки, їм допомагали літаки стріляючи згори. Солдати-піхотинці кидали у в'язнів газові шашки і стріляли. Михайло Сорока разом із санітарами рятував поранених.

Очевидець тих подій Ференц Варконі згадує: «Побачивши танки, в'язні жіночого табору, щоб рятувати своїх друзів, вийшли назустріч ворогу. Майже всі вони були святково вдягнуті у вишиті сорочки. Близько двох сотень жінок і дівчат взялися за руки і лавами рушили проти танків. Але танки не зупинилися. Вони навіть не зменшили швидкість й один за одним переїхали живу фалангу. Одночасно солдати кинулися до бараків, розстрілюючи кожного зустрічного». Життя литовському націоналісту Альфонсасу Урбанасу ціною власного життя врятувала дівчина-українка, яка відштовхнула його від танку.

Аналіз свідчень очевидців показує, що у середньому убитих і покалічених повстанців було понад 700 осіб, хоча влада, ясна річ, применшувала жертви в рази. Цю цифру загиблих називає у своїх спогадах і політв'язень Ярослав Цилинський.

Копати могили цього разу в'язнів не поставили, аби уникнути зайвого розголошення. Це зробили військові. Також, за спогадами Ілька Тафійчука, могили-траншеї розкопували екскаваторами.

Втім, деякі в'язні вантажили частину тіл своїх розчавлених танками побратимів. «У зону подали вантажні автомобілі. Нас заставили вантажили тіла людей, розчавлених танками. То було страшне, нелюдське видовище. Карателі заставляли нас класти трупи один на один штабелем, наче дрова. З кузовів автомашин текла кров. Від болю і мук надривалися наші серця. Здавалося, що весь світ став пеклом для людей», — згадувала учасниця подій Ганна Борецька.

«Я бачив, як вантажили на самоскиди не лише мертвих, але й поранених, покалічених. Їх, ще живих, закопували бульдозерами разом із мертвими,» — згадував Ілько Тафійчук.

Після низки подібних повстань у концтаборах системи ГУЛАГ, і головно — після Кенгірського — у каральній системі СРСР відбулися серйозні зміни. Впродовж кількох років було звільнено дві третини ув'язнених, виправно-трудові табори були скасовані. В'язні, що відбували там термін ув'язнення, були переведені до колоній, а особливо небезпечні – до тюрем.

У 1956 році «Степлаг» агонізував. Ув'язнені ходили без номерів на одежі і спали у бараках без решіток на вікнах. Нових засуджених за ст. 58 ("контрреволюційна діяльність") в табір не відправляли. "Степлаг" поповнювався за рахунок переведення ув'язнених із інших таборів, що мало менше економічне значення. Влітку 1961 року табір припинив свою діяльність. Однак ні репресії, ні боротьба проти них, не скінчилися.

Архівні світлини в Instagram: @unrukraina

Щойно створений освітній історичний проект в Telegram: @unrukraine