site.ua
топ-автор
  • 3 місяці тому
  • Події
  • 2 030
  • 185
  • 1
  • 9

Наближаються дні пам’яті полеглих у Другій світовій війні. Ми будемо багато говорити про українців, які опинилися в її жорнах, про внесок героїв, які воювали у складі армій союзників.

Та, разом з тим, повз нас завжди проходить історія іншої війни - Першої світової - разом з історіями українців, які брали у ній участь. За підрахунками дослідників, це не менш як 4,5 мільйонів чоловіків і жінок. Чимало, погодьтеся. Але у суспільній свідомості Перша світова, зокрема, через специфічне осмислення історії за радянських часів, досі залишається такою собі “чужою” війною.

А дарма, бо вона почасти стала не лише тим полем, де представники нашого народу, що служили у арміях-противниках, проливали кров одне одного, а й історичним місцем чи не перших за довгий час серйозних (зокрема, військових) контактів між українцями, розділеними поміж двох імперій.

Адже відомі факти, коли українці просто в окопах перегукувалися із своїми братами (хоч водночас і ворогами) українськими піснями, згодом обмінювалися інформацією, проводили патріотично-просвітницьку роботу серед полонених земляків. А вже пізніше навіть вивозили одне одного із полону. Так сталося, зокрема, із австрійським військовим українського походження (а пізніше сотником УГА і військовим 5-ої Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР) Осипом Станіміром, який напередодні Української революції 1917-1921 років опинився у російському полоні.

Станімір.jpg“В червні 1917 р. наш табір полонених перенесено за Урал, до міста Щадринська. Був це повітовий город з кінцевою залізничою станцією на далекий Сибір. Тут примістився російський піхотний полк, а в нім приблизно одну третина становили українці. [...]

Один з наших полонених хор. Василь Косаревич запізнався припадково з прапорщиком вище згаданого полка, який, як пізніше показалось, був одиноким українським старшиною в цілім полку. Ми зійшлись з ним на нараду і виготовили наборзі плян, як перевести українізацію полку і як нам українцям дістатися на Україну, а саме: Прапорщик (хорунжий) мав піднайти собі певних українських солдатів і підстаршин та створити з них т. зв. солдатську раду. Ця рада мала зорганізувати окремий український батальйон та вислати до команди полку депутацію з жаданням відіслати цей батальйон на південно-західній фронт для оборони України. На випадок, коли б плян удався, батальйон мав забрати з собою і нас — кільканадцять полонених старшин — галицьких українців — до Києва. [...]

Десь на п’ятий чи шостий день в місті проголошено тривогу: українські солдати збунтувалися, забрали з собою зброю і наплечники, зайняли праве крило казарми та вивісили блакитно-жовтий прапор. Це була перша вістка, а вечором наспіла до нас записка хорунжого: «Бодріться, діло на добрій дорозі». Минуло знову два дні в непевності. Аж третьої ночі, коло І-шої год. прийшла до нас військова стежа з листом від хорунжого, що його батальйон завантажується, і щоб ми негайно прийшли під ескортою присланої патрулі на станцію. За кілька хвилин ми — сімнадцять старшин-галичан, були готові і відійшли з патрулею на вантажну станцію. Тут був рух і поспіх. Батальйон вагонувався. Нам відступлено осібний вагон і приділено сторожу — на всякий випадок. За дві години все було готове і потяг рушив в дорогу. Понеслось грімке, трикратне — «Слава Україні!» Так відбулась українізація українського батальйону в Щадринську, на Сибірі. Нашій радости не було кінця і ми дружньо стискали руки хорунжого й нашої сторожі,” - згадував військовий.

Однак перед тим, як австрійські українці і зокрема, січові стрільці, про яких піде мова далі, після Першої світової долучилися до Української революції 1917-1921 років та формування української державності, їм довелося пройти чималий бойовий шлях. Про оборону українцями рідних Карпат у складі австрійської армії - далі.

Формування УСС

Січові стрільці, що під час Першої світової воювали на італійському фронті, у Карпатах та на Галичині, були суто українськими частинами Австро-Угорської імперії, відібраними саме за національною ознакою. У російській армії подібних легіонів не було - українці, що служили у царському війську, були розподілені по різних частинах.

На заклик Головної Української Ради, утвореної у Львові 1 серпня 1914 року, створити національну частину у складі австрійської армії, відгукнулося 28 тисяч добровольців, але на збірку УСС у Стрию наприкінці серпня - на початку вересня зійшлося лише близько 10 тисяч, адже деякі повіти Галичини були вже захоплені росіянами. З них австрійська влада вибрала тільки 2500 стрільців. З одного боку таке обмеження було викликане побоюваннями австрійців (зрештою, небезпідставними) через активні патріотичні настрої українських рекрутів, з іншого - на це вплинули перешкоди з боку поляків.

Формуванню УСС передувало створення української військової організації “Січові стрільці”, яка досить швидко розповсюдила свою діяльність по всій Галичині.

Жінки в УСС

Можемо окремо говорити про жінок-військових у лавах Українських січових стрільців хоча б через двох з них - Олену Степанів (Степанівну) та Софію Галечко. Адже саме вони стали першими у світі жінками, офіційно зарахованою на військову службу у званні офіцера, попри те, що жінки-військові були і у інших військових формуваннях різних армій Європи. Разом з тим у боях Першої світової та наступних історичних віх, у складі УСС брали участь й інші українки. Зокрема, Ганна Дмитерко, Павлина Михайлишин, Стефанія Сіяк, Стефанія Новаківська, а також згадані вже Олена Степанів та Софія Галечко були нагороджені медалями.

Окрім того, Софія Галечко та Олена Степанів брали безпосередню участь у боях за гору Маківка.

Світлина 1 - Олена Степанів, світлина 2 - Старшини УСС: Софія Галечко, Теодор Мамчур, Зенон Носковський, Павло Семирозум, Роман Дудинський та чех Здіславський

Карпатський фронт та бої. Гора Маківка

Після досить нетривалого вишколу на Закарпатті сотні УСС було вислано на фронт у Карпати. Їх зведено у два польових курені, що воювали у складі 129-ї бригади і 130-ї бригади 55-ї піхотної дивізії генерала Фляйшмана (корпусна група генерала Петера Гофмана).

Восени та взимку 1914-1915 року сотні УСС у складі 130-ї бригади, якою керував генерал австрійської армії українського походження Йосип-Михайло Вітошинський-Доброволя, стояли на карпатських переходах. Українці виконували розвідувальні та охоронні задачі, а також брали участь у боях на Ужоцькому перевалі із російською армією, зокрема, із 2-ою Кубанською кінною дивізією.

До підніжжя Маківки, або “висоти 958”, як її, за словами істориків, позначали на військових картах, Українські січові стрільці підійшли 21 березня 1915 року після низки важких випробувань: боїв за звільнення карпатських сіл в умовах суворої та надзвичайно сніжної зими. Січовики були втомленими, у декого з них були обморожені кінцівки, та разом з тим, за плечима вони мали вже чималий бойовий досвід.

За час кровопролитних боїв чисельність українського легіону значно скоротилася, тому до нього прибуло поповнення, набране з околишніх українських карпатських сіл.

Старшини УСС Зенон Носковський, Олена Степанів, Іван Чмола, Осип Яримович та Софія Галечко на горі Маківка

Утримання Маківки далося важкими зусиллями австрійській армії. Відповідно до розвитку бойових дій на горі командування корпусу Гофмана перекидало туди майже всі загальні й окремі резерви, відтак в обороні висоти брало участь до 30 австро-угорських рот зі складу 19-го й 35-го ландверних (австрійських) полків, 1-го й 12-го гонведних (угорських) полків, 33-го ландштурмового полку тощо. Однак австрійська армія намагалася за всяку ціну збити росіян із Карпатських перевалів, просуваючи військо далі, на Схід.

Російські військовики розпочали наступ на австрійські позиції на горі Маківка зранку 29 квітня 1915 року. Захопили перші лінії окопів і навіть узяли 114 полонених. Але артилерійський вогонь з австро-угорських позицій та контратаки куренів січовиків відкинули їх назад - командант гори, гауптман Георг Дрозд направив у гарячу точку 1-й курінь отамана Гриця Коссака і половину 2-го куреня сотника Василя Дідушка. Того дня близько двох сотень військових російської армії було вбито, кілька сотень поранено та взято у полон.

Вже наступного дня росіяни повторили спробу взяти вершину. У ході битви вони зруйнували австрійську дротову загорожу. Щільним вогнем січові стрільці відбили першу атаку й навіть взяли полонених, однак, кинувши всі сили у вир битви, росіяни таки ненадовго оволоділи горою. Втім, вже невдовзі австрійці залучили резерви (зокрема і сотні УСС) й артилерію і відбили Маківку.

“У дводенних боях вдалося ворогові добути частину становищ нашого відтинку, що боровся по-геройськи. Аж тут, у найгрізнішому моменті з'явилися українці. Нехай коштує, що хоче, відвічний ворог мусить бути відбитий! Зі запалом, одушевлені правдивим патріотизмом, з розмахом як шумна буря, якій ніщо опертися не може, кинулися молоді хоробрі сини тієї країни в обороні рідної землі на ворога й приневолили його залишити те, що він вважав за здобуте. Небезпеку усунено. Українські Стрільці двічі рішили бій у нашу користь. Вони можуть гордо дивитися на свої подвиги, бо повсякчасно залишиться в історії слава їхніх хоробрих подвигів, та золотий лавровий листок в історії їхнього народу. Боротьба була важка і вимагала жертв. Тим, що залишилися в живих, висловлюємо нашу щиру подяку й наш подив. Героям, що поклали свої голови і віддали останню краплину крови, тим, що не можуть уже радіти перемогою, присвячуємо на вічну пам'ять цю згадку. Українці! З великою гордістю можете глядіти на Ваші найновіші геройські подвиги. Кожний мусить славитися приналежністю до Вашого корпусу, бо він матиме право назвати себе вибраною частиною,” - йшлося у звіті командування 55-ої дивізії щодо того бою.

Так день за днем продовжувалися атаки російської армії на австрійські позиції. Згадуючи про ті події, сотник Дмитро Вітовський, що був безпосереднім учасником битв за висоту, писав: “Здавалося гора жиє, рухається, віддихає - а то з кожним її віддихом пропадало життя десяток людей. Так минала година за годиною. Це був третій пам’ятний день Московського наступу на Маківку. Змагались дві сили. Одна сказала: за всяку ціну візьму – а друга відповіла: за всяку ціну не віддам. Цілий перший курінь і сотні Мельника та Будзиновсько з 2-го куреня були там на горі. Моя сотня й сотня Левицького була ще з Грабівці з резерві. Свіжа московська батарея установилась за горою Клива, почала нагально бомбардувати село Грабовець. Її ціль - не допустити резерви на Маківку.”

Черговий штурм російських військ розпочався вранці 4 травня. Він виявився успішним для царської армії: вже о 6-ій ранку штаб 78-ї російської дивізії одержав повідомлення про взяття гори. Однак бій за висоту, в ході якого російським військовим таки вдалося взяти у полон австрійських вояків та офіцерів й захопити зброю, тривав до полудня.

Попри взяття гори, російське командування зазнавало у ці дні величезної стратегічної поразки: оборона Маківки, що тривала з 29 квітня до 4 травня 1915 року, не дозволила російським військам прорватися через карпатські перевали і вийти в Угорську рівнину. У той самий час, як Українські січові стрільці разом з австрійцями стримували наступ противника, німецькі війська змогли зосередити основні сили на ділянці Горлиця-Тарнув і розпочати 2 травня наступальну операцію, яка у воєнній історіографії отримала назву “Горлицький прорив”, і призвела до загального відступу російських військ з Галичини.

Гора, що дісталася російській армії ціною величезних втрат, була залишена без єдиного пострілу лише через 9 днів - 13 травня 1915 року. Росіяни відступали на Схід, руйнуючи за собою інфраструктуру, підриваючи мости, знищуючи майно.

Перемоги Українських січових стрільців на Маківці не обійшлися без жертв. УСС втратили десятки воїнів вбитими, пораненими, полоненими. Зокрема, вдалося встановити імена п’ятдесяти героїв, що навіки спочили тут. Переважно це були дуже молоді люди. Тому, звичайно, це не лише місце героїчних подвигів українських військових, а й великої скорботи.

Героїзмові українських військових дивувалися австрійці, але нічого дивного у тому не було: січовики билися не тільки за Австро-Угорську імперію, а й за рідну землю. І не так в ім’я імператора, як в ім’я України.

Окопи на Маківці.jpgПольова сторожа УСС в траншеях на східних схилах центральної вершини Маківки

Усуси переважно були дуже мотивованими саме щодо українського національного питання. Не маючи власної держави, українці, що були змушені служити інтересам імперій, часто проливаючи кров одне одного, вперше за довгий час спробували організувати українську національну армію, яка могла б захищати інтереси рідної землі й прокласти шлях до її визволення від іноземного панування.

У міжвоєнні роки гора Маківка стала місцем справжнього паломництва для пластунів, членів УВО та ОУН. На героїчному прикладі січовиків зростали нові покоління воїнів. Пластуни упорядкували могили січових стрільців, до 1939 року тут проводились поминальні богослужіння. Потім цвинтар був зруйнований радянською владою, а могили січових стрільців - сплюндровані.

У 1998-99 роках пантеон українських героїв було відбудовано: там встановили 50 хрестів на та один пам'ятник на честь тих усусів, котрих ідентифікувати не вдалось.

На цвинтарі поховані (імена, прізвища та вік тих, кого вдалося ідентифікувати дослідникам): Онуфрій Федорчак, Дмитро Формусяк (22 роки), Юліан Шевчук - 19 років, Микола Юзьвяк - 18 років, Дмитро Цвілинюк - 19 років, Федь Ткачук - 21 рік, Борис Ткачук - 23 роки, Пилип Тимчишин - 26 років, Сумарук, Іван Тимчишин - 21 рік, Омелян Стратійчук - 17 років, Михайло Стратійчук, Михайло Стефанський, Гриць Стефурак, Дмитро Снітович - 18 років, Дмитро Савчук - 19 років, Юра Пітиляк - 20 років, Кость Попенюк - 26 років, Іван Ребеньчук - 20 років, Федір Пик - 20 років, Дмитро Петрів - 20 років, Василь Палійчук - 20 років, Микола Мицканюк - 21 рік, Михайло Мицканюк - 23 роки, Дмитро Мицканюк - 22 роки, Микола Михайлюк, Осип Матковський - 22 роки, Ілько Матійчук, Федь Матійчук, Микола Максимюк - 18 років, Іван Лаврук - 19 років, Іван Кішка - 19 років, Осип Конюшевський - 25 років, Олекса Курендаш - 19 років, Федір Карпин — 22 роки, Василь Іличук — 18 років, Михайло Дячук, Василь Вітенюк - 20 років,Танас Дупрейчук - 21 рік, Петро Данищук, Ілько Грицюк - 20 років, Василь Геник - 21 рік, Ілько Ганущак - 19 років, Іван Гільтайчук, Олекса Григорчук - 18 років, Юрко Григорчук - 20 років, Степан Гаврилюк - 20 років, Михайло Білячук - 18 років, Ілько Бехметюк - 22 роки, Федір Бельмега - 17 років.


Архівні світлини в Instagram: @unrukraina

Щойно створений освітній історичний проект в Telegram: @unrukraine



gala.kavun
Gala Kavun

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація

Рекомендації