У критичних ситуаціях людям, чиє життя не проходить подібно до життя найпростіших організмів на кшталт амеби чи евглени зеленої, важливо розуміти, що вони зробили все від них залежне.

Думаю, українські повстанці та військові армії УНР саме так діяли у часі Української революції та російської військової інтервенції 1917-1921 років: робили все, що могли. І навіть більше.

Це лише одна історія з тисяч військових подвигів українських добровольців, яку, втім, хочеться розповісти, не висмикуючи із основного полотна, а даючи більш-менш повну картину.

Протягом січня-лютого 1919 років більшовики захопили майже все Лівобережжя України. 5 лютого Директорія залишила Київ, а зайнята більшовиками територія піддалася небаченим пограбуванням й нищенню.

Страждали від цього в основному села: тут широко ступало насильницьке вилучення харчів, узяття заручників, розстріли мирного населення. Формально це називалося «боротьбою з „контрреволюцією“, звичайно. Тому активізація повстанського руху, підтримуваного селом, не забарилася.

Відтак вже невдовзі під контролем більшовиків лишались лише міста, повністю оточені повсталими українськими селами.

Ясна річ, більшовикам необхідно було зв'язувати між собою великі населенні пункти, головно для доставки зброї та продовольства своїм військовим з'єднанням. Для цього використовувалася переважно залізниця, адже на дорогах чатували повстанці. Окрім того українські селяни-добровольці зі зброєю в руках не дрімали й досить вправно розбирали колії. Особливо активізовувалися повстанці, знаючи про прибуття „гуманітарних конвоїв“ ̶у̶ ̶б̶і̶л̶и̶х̶ ̶К̶а̶м̶А̶З̶а̶х̶, напханих зброєю і викраденим у селян продовольством.

Однак, зважаючи на те, що у Верхньому Подніпров'ї важливу роль відігравали також річкові шляхи (зокрема, через сполучення населених пунктів Київщини та Чернігівщини Прип'яттю, Дніпром і Десною), тактика повстанців Півночі України мала бути скоригована відповідним чином.

Ще на початку XX століття існувало розвинуте пасажирське та вантажне сполучення між Києвом, Чорнобилем та Черніговом, яке, ясна річ, мало глибше історичне коріння. Тому повстанці досить швидко оцінили переваги домінування на річкових шляхах.

Відтак отаман Ілько Струк, чиї загони діяли на території Північної Київщини та частково на Чернігівщині, у ніч з 7 на 8 квітня 1919 року виступив на Чорнобиль. Загін Струка складався із п'яти сотень повстанців, на озброєнні у яких було 4 кулемети. За одну ніч більшовики були вибиті із міста.

Окрім очевидної потреби звільнити населений пункт від ворога, заволодіння Чорнобилем надавало повстанцям чималі переваги, адже підступи до міста прикриті річками (Північ і Схід — Прип'яттю і Дніпром відповідно) та лісом.

Також українські військові захопили пасажирські пароплави та буксири. З них отаман Струк створив власну флотилію.

Молодий український історик Володимир Баров, посилаючись на архівні документи пише, що організація струківської флотилії наслідувала загальні форми організації повстанців, а кожен пароплав отримав свого отамана (очевидно, так була перейменована посада капітана).

Невдовзі після захоплення Чорнобиля струківці разом із повстанцями з інших навколокиївських загонів почали наступ на Київ, відомий як Куренівське повстання.

Ця назва — швидше радянський спадок, адже повстання охопило не лише Куренівку, але й інші частини Києва – Пріорку, Поділ, Святошин.

1199px-%D0%9F%D0%BE%D0%B4%D1%96%D0%BB_%D0%B7_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97_%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%B8_%D0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2_1911.jpg
Поділ з Володимирської гори, світлина 1911 року.

Йому також передувало повстання проти більшовиків у селі Старі Петрівці: селянам вдалось розбити каральний загін більшовиків та підготуватись до оборони. У ніч проти 7 квітня 1919 року (за добу до того, як підрозділ Ілька Струка взяв Чорнобиль) за згодою голови Петрівецької сільської ради загони селянської самооборони заарештували комісарів та червоноармійців, залишивши їх під вартою у селі Міжгір'я.

Активно включилися у боротьбу селяни багатьох сіл навколо Києва. 8 квітня більшовицький кінний загін військ ВУЧК на чолі з Ніколаєнком та Фінкельштейном вирушив до села Підгірці, де його було розгромлено повстанцями.

Масштабна операція здійснювалася військами під орудою декількох отаманів, зокрема Бурлаки (Овсія Гончара), згаданого вже Струка та Зеленого (Данила Терпила).

9 квітня до села Валки прибували мобілізовані селяни Київщини. Отаман Ілько Струк надіслав Дніпром два катери і кулеметну роту.

Проти частин ВУЧК, що наступали, виступив загін повстанців. Фронт пролягав на підступах до Вишгорода. Близько опівдня більшовицькі бронекатери почали артилерійський обстріл Вишгорода, одночасно рушила в наступ піхота, але цю атаку було відбито українськими військовими.

Загони мотовилівського отамана Бурлаки, до яких було оперативно мобілізовано селян Васильківського повіту, знищили місцевий ревком, розгромили більшовицьку залогу та вийшли в район Боярки, звідки пішли в наступ на Київ.

У ніч з 9 на 10 квітня повстанські загони почали рух на Пріорку та Куренівку. Умовним знаком для початку акції, за домовленістю з київським підпіллям, був запуск трьох ракет. Додаткового сигналу — трьох гарматних залпів по будівлі Київської ЧК — не вдалося дати. Рано вранці Пріорку було взято, сюди ж організовано схід мешканців, яких скликав дзвін Покровської церкви. Селяни вислали делегації до робітників київських фабрик і заводів.

1200px-Priorka_1910.jpgХрам Покрова Української автокефальної православної церкви на Пріорці. За радянського часу — закритий, перетворений на овочеву базу. Майже всі цінності були викрадені. Відкритий вже у 1941 році, зараз належить РПЦ.

На околицях Києва одразу почали відбуватися стихійні мітинги. Близько 7-ї години київські підпільники доправили трамваєм до Куренівського депо вогнепальну зброю й набої. Після зайняття Куренівки на заводі дубильних екстрактів скликано мітинг, на якому частина робітників підтримала повсталих селян. Масово розповсюджувалися листівки із закликом до боротьби проти більшовицької влади. Після цього загони вирушили в центр Києва. Запеклі бої із силами більшовицьких окупантів зав'язалися на Куренівці, Подолі, Сирці. Українські вояки захопили Державний банк, Житній ринок і міський телеграф, перервавши телеграфний зв'язок.

Невдовзі до повстанців приєдналися робітники подільських заводів.

Одночасно з діями в Києві повстанці активно діяли вздовж залізничного шляху Біла Церква – Бобринська, намагаючись зіпсувати колію та не допустити підходу підкріплення до червоних.

Передові загони українських військових прорвалися на Хрещатик й вивісили на балконі Київської думи український національний прапор.

1280px-Kyiv-city-duma-c1900.jpg
Київська Дума, світлина другої половини 19 століття. Будівля знищена.

Зважаючи на те, що київські більшовицькі підрозділи продемонстрували свою небоєздатність, з Харкова було надіслано додаткові сили на чолі з Г. Петровським, К. Ворошиловим і А. Бубновим: три бронепотяги, загони міліції, ЧК, залізничників, мобілізованих робітників й так званих „інтернаціоналістів“, зокрема, латиська караульна сотня.

О 18:00 10 квітня проти повстанців у район Подолу було висунуто прикордонний полк ЧК, загони латишів під командуванням Віхмана і китайців під командуванням Лі Сю Ляна.

Загалом проти українців, чисельність яких за різними джерелами складала від 500 до 3 тисяч осіб, більшовицьке командування вивело 21 тисячу бійців. Сили ставали дедалі більш нерівними, а набої у наших військ закінчувалися.

Головний бій стався біля Житнього ринку: попри те, що повсталим удалося оточити передові сили чекістів, дії китайського загону дали змогу червоним прорвати оточення.

Ввечері 10 квітня повстанці почали відступати під тиском набагато численніших сил супротивника. Для цього вони, зокрема, використали захоплені трамвайні вагони, які дозволили їм швидше дістатися до Пущі-Водиці та Святошина. 11 квітня вранці в районі залізничного мосту на Печерську висадився десант отамана Зеленого, але був відбитий і відступив.

До вечора 11 квітня повстання згасло. Польський агент так оцінював наслідки бойових дій у Києві: „[Повстання]... не придушене, а загнане в середину і розсмокталося повсюди; в потрібний момент воно вибухне насамперед у Києві. Жителі міста і околиць – Куренівки, Пріорки, Лук'янівки, Шулявки, Деміївки, Звіринця – прекрасний матеріял для антисовєтської роботи.“

Отаман Марко Шляховий у своїх „Записках повстанця“ вказує на основну проблему селянських підрозділів: відсутність вдалої координації дій між загонами та брак зв'язку, які призвели до неможливості здійснити низку ударів по ворогу одночасно.

Ясна річ, озброєні українські селяни, нехай навіть загартовані у боях, не мали достатніх сил для тривалого утримання Києва, але їм вдалося відтягнути більшовицькі підрозділи від фронту, де перебували основні сили армії УНР.

Це дало змогу перегрупувати сили на передовій й на певний час паралізувати більшовицькі структури на території Київщини.

Після відступу повстанців Київ опинився в блокаді: отаман Зелений перекрив Дніпро та разом з отаманом Бурлакою контролював Обухівський, Васильківський, Фастівський та Ржищівський повіти, отаман Струк блокував Київ з півночі. До боротьби приєднався Радомишльський повіт. На контрольованій повстанцями території здійснювався розподіл землі між селянами, туди не допускалися більшовицькі продзагони.

Повстанські отамани робили ще декілька спроб взяти Київ, а також намагалися захистити ввірені їм селянами повіти від більшовицьких звірств. Звичайно, іноді це вимагало не лише надлюдських зусиль, а й прийняття суперечливих рішень.

Внаслідок різкої зміни військово-політичної обстановки восени 1919 року отаману Струку довелося укласти тактичний союз із денікінцями для подальшої боротьби з більшовиками. Пізніше, внаслідок відступу Добровольчої армії, його загін опинився на півдні, далеко від свого основного району дій.

Нерозуміння того, що росіяни — як червоні, так і білі (як і їхні методи) — мало чим відрізняються, а бажання загарбати Україну взагалі було абсолютно спільним для денікінців і більшовиків, нерідко приводило до катастроф. Зрештою, ніхто з них не збирався допомагати повстанцям, натомість їх військову силу неодноразово використовували у власних цілях. Втім, ніде правди діти, іноді ситуативні союзи то з одними, то з іншими були просто єдиним можливим виходом, тому ніколи не беруся судити дії отаманів, які намагалися врятувати таким чином своїх людей і продовжити захист мирного населення.

Повернувшись на Північ України восени 1920 року, струківці знову розпочали військові дії на річках із більшовиками. Сам Ілько Струк дуже любив річки, почувався там, як удома, важко переживав переховування у лісах.

До 1922 року під впливом червоного терору та пропаганди послаблюється підтримка з боку селян, яка відігравала центральну роль для продовження опору. Село, яке було соціальною базою повстанства, стало абсолютно виснажене постійним грабунком з боку більшовиків. Окрім того, окупанти продовжували брати заручників, страчували як повстанців, які потрапляли їм до рук, так і мирне населення.

Декого помста більшовиків за спробу спротиву дістала аж за два десятиліття. У лютому-березні 1938 органи НКВС у Києві заарештували сімох куренівців. Суд відбувся 13 квітня. 28 квітня й 10 травня 1938 їх було розстріляно.

Інколи не можливо не думати про те, на що сподівалися ці люди, намагаючись опиратися незліченній орді, виставленій проти них. Та правда у тому, що навіть там, де немає надії, завжди будуть ті, хто просто робитиме те, що може. І навіть більше.

Ще одна дивовижна деталь і одночасно відповідь на питання, чому у цій статті здебільшого згадується Ілько Струк, хоча інші отамани теж брали участь, як у Куренівському повстанні, так і у річкових війнах. Нещодавно згаданий мною історик Володимир Баров оприлюднив на Історичній Правді спогади отамана Ілька Струка, записані сотником Михайлом Обідним. Вийшло таке собі інтерв'ю сторічної давнини. Ця цікавезна оповідь з уточненнями пана Барова, яку я дуже рекомендую вам до прочитання, особисто для мене відкрила якийсь новий вимір повстанської боротьби.

Архівні світлини в Instagram: @unrukraina

Щойно створений освітній історичний проект в Telegram: @unrukraine