Як і всі, хто був вчора на Марші, сьогодні осмислюю, пропрацьовую кожну деталь. Загальнонаціональну і особисту. Перебираю світлини і відео, згадую.
Як вони спускалися до Бесарабки під «Рядок з автобіографії» сестер Тельнюк і Оксани Забужко. Так, ніби знову йшли у бій. А це він і був. Бій з буденністю і безпам'ятством.
Про те, як жінки дарували квіти військовим, а ті від цього бентежились і ніяковіли. Як один військовий зупинився і закричав у натовп: «Ми б не зробили цього без вас! Без вас нічого б не було!»
А інший вийшов із колони і потис руку рудому хлопчиську років дев'яти, який вітав Марш. Треба було бачити, як осяялося обличчя того малого!
Як заревіла громада «Крим — це Україна!», побачивши прапори кримців. І як мені позував Мустафа Джемілєв. Мої люди.
Як по-особливому вітали Луганську область. І як заплакали поряд чоловіки і жінки, побачивши, як над головами військовослужбовців на прапорах піднялося Донецьке Сонце.
Важливо не забувати про це. Про те, що це наша земля. Про те, що в наших мирних містах живуть люди, які понад усе хочуть повернути свій дім.
Важливо не забувати про головне. Загальнонаціональне і особисте.
