Тим, хто сподівається, що життя в нашій державі налагодиться якось само собою, варто облишити ці надії. Україна стала ілюстрацією «продовження історії» після її «кінця», констатованого Френсісом Фукуямою. І продовжує привертати до себе увагу, нехай і не в тій якості, якої очікують мільйони українців.

Добре читати про масштабні історичні події у підручниках та дослідженнях, куди гірше жити в час випробувань. Ті, хто називає себе українською елітою, протринькали унікальні шанси на становлення сучасної держави протягом двадцяти з гаком років нашої незалежності. Сьогодні відступати вже нема куди – позаду дезінтеграція або втрата суверенітету.

Маємо визнати, що відстаємо в розвитку від цивілізованого світу на добру сотню років. Тому події в Україні цивілізований світ розглядає наче під впливом машини часу. На Заході теж були «фокуси» на виборах та всемогутня влада капіталу у суспільстві, проте після економічної кризи 1929 – 1933 років капіталістичний світ суттєво змінився. Хтось зумів розвернутися обличчям до суспільства швидше, комусь довелось пережити наслідки Другої світової – не лише жахи власне війни, але і політичне рихтування країн-агресорів переможцями. Україна на той час переживала Голодомор та колективізацію, які спричинили подальше відставання.

Правління комуністів (не лише Леніна – Сталіна та їхніх наступників), але і тих, хто опинився при владі в Україні після 1991 року перетворило нашу державу на «хвору людину цивілізованого світу». У ХІХ столітті «хворою людиною Європи» називали Османську імперію, нині це малоприємне звання на себе перебрала Україна. Вона слугує цивілізованому світу прикладом, що відбувається, коли не здійснюються необхідні перетворення, прикладом масштабним та показовим – зрештою, одна з найбільших країн Європи.

Можна висувати Заходу численні претензії з приводу відсутності у нього чіткого бачення взаємовідносин з нашою державою. Проте і в Києві протягом тривалого часу думали, що достатньо говорити правильні та гарні слова, щоб наївні містери та місіс розстелили килим перед євроінтеграційно налаштованою Україною. Дзуськи! На країну очікує боротьба за власне самовизначення на тлі конфлікту на Донбасі, елементів зовнішнього управління та сальто-мортале політиків, які хочуть залишитися біля державного стерна. Навіть зараз, коли корабель «Україна» в центрі ідеального шторму, його продовжують «оптимізувати» заради власної кишені.

За всього трагізму розвитку подій на Донбасі нам пощастило в одному: Україна не лише стала солом'яним бичком для російського ведмедя, вона і довела, що не є Росією. Довела поки що далеко не всім, проте зрушення у західному сприйнятті триватимуть. Нам же треба не сподіватися на швидке завершення страждань та поневірянь – подібне полегшення буває хіба що в кіно. Завдання небайдужих українців – зберегти державу у нинішніх кордонах, щоб мати основу для розвитку. Завдання складне, але не безнадійне.