У мене є погане передчуття: вибори до місцевих рад стануть прелюдією масштабної політичної кризи в Україні. Ближчі 5-6 місяців будуть складними для всієї країни та тих, хто називає себе політичною елітою. Країні доведеться пройти через важкі випробування.

У цивілізованому світі вибори на місцевому рівні грають ледь не більшу роль для пересічного громадянина, ніж парламентські, адже обрати тих, хто забезпечуватиме функціонування місцевої громади часом важливіше, ніж делегувати свої повноваження парламентарію. В Україні ситуація з точністю до навпаки: вибори до місцевих рад ніколи не були супер-подією, але цього року багато політичних сил перевершили себе. Вони не намагаються навіть імітувати прагнення вирішувати муніципальні проблеми мільйонів українців, а формують загальнонаціональний політичний порядок денний з гострим присмаком маніпуляцій та популізму.

Нині Україна – парламентсько-президентська республіка, законодавчий орган якої не демонструє ефективності. Наприкінці листопада 2015 року спливає річний термін, протягом якого достроково обраний парламент не може бути розпущений. Тому не варто дивуватися, якщо пізньої осені у кількох обласних центрах почнуться акції протесту з прагненням «передати Києву привіт». Підстави для цього очевидні – конфлікт на Донбасі, високі тарифи на послуги ЖКГ, брак ефективних та очевидних мільйонам співгромадян реформ.

Партія влади у боротьбі за консолідацію лав втратила партнерів, з якими можна було б створювати коаліції у місцевих радах. Тому «БПП-Солідарність» доведеться показати високий результат в масштабах всієї країни, щоб довести главі державі, що вона справді є його опорою і реальною владою. Супротивники порошенківців мають куди більше простору для маневру. Наприклад, в колі інтересів Ігоря Коломойського – не лише «УКРОП», «патріотичні вимоги» якого не мають жодного відношення до місцевої проблематики, але і «Відродження» з джокером у вигляді Геннадія Кернеса, і радикали Олега Ляшка, який останнім часом впевнено тримає рівняння на Дніпропетровськ та Женеву. Політичні уподобання Ігоря Валерійовича очевидні кожному, хто хоча б пару днів поспіль подивиться новини каналу "1+1".

Політичні активи Ріната Ахметова на перший погляд менші – лише частина «Опозиційного блоку», проте в умовах системної економічної кризи наявність значних капіталів може бути серйозною конкурентною перевагою. Рінат Леонідович програв Донбас вчисту російським загарбникам, але навряд чи залишив надію на відновлення впливу в масштабах України. Політична кон'юнктура підказує, що шанси у нього є.

Сором'язлива, офіційно не оголошена опозиційність «Самопомочі» та «Батьківщини» має своє пояснення. Хоча обидві фракції входять до складу коаліції «Європейська Україна», їх політична поведінка цього факту не підтверджує. Замість спільної консолідованої роботи над непопулярними рішеннями соратники Садового та Тимошенко грають власну гру, здебільшого з присмаком популізму. Політично це можна було б зрозуміти, якби в Україні не тривало протистояння з Росією, яка має для вітчизняних політиків широку платформу для співпраці. Інтерес Кремля простий: дестабілізація в Україні та капітуляція перед Росією на її умовах.

Андрій Садовий, як засвідчують його дії, мітить у президентське крісло, інакше б він давно вже діяв більш активно та переїхав зі Львова до Києва. Юлія Тимошенко залюбки очолить атаку на діючу Верховну Раду, щоб добитися дострокових парламентських виборів. Вона була та залишається політиком, який націлений на повернення до влади цілодобово, готова заради цього на компроміси навіть з Януковичем, що довела їх співпраця протягом 2007 – 2009 років Парадокс полягає у тому, що дострокові парламентські вибори з вірогідністю пройдуть за діючим законом, який передбачає змішану систему голосування, а сама кампанія може стати холодною громадянською війною, адже ставки будуть надзвичайно високими.

Чи можна уникнуть такого розвитку подій? Цілком, але коаліції для цього потрібно провести ревізію своїх лав та забезпечити ефективну роботу з ухваленням непопулярних рішень. Це може призвести до падіння рейтингів політиків та партій, але забезпечить здійснення необхідних перетворень. І, хай би як пафосно це не звучало, збереження України.