Ринок землі — був тією недоторканою «священною коровою», відкриття якого було на скільки спокусливим, на скільки небезпечним.

В силу плюралізму думок в усіх попередніх Парламентах Україні жодній владі не вдавалося зазіхнути на цей пиріг, і після прийняття Земельного Кодексу практично постійно тривав мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення. Нарешті, отримавши монобільшість Слуги Народу все ж наважились на цей крок. Однак, турборежим в цьому питанні зайвий, та й термін в півроку на розробку такого концептуального законопроекту відверто малий, тим паче, що базові державні інституції, що працювали над цим питанням раніше були допущені до його написання в обмеженій формі. Більш ширше до них дослухалися хіба перед другим читанням.

Користуючись надзвичайною ситуацією в державі, в час, коли масові мітинги неможливі, а країна на карантині монобільшість (яка вже не дуже і Моно) вирішила приступити до даного питання

Отже, на догоду МВФ (замість ефективних переговорів та реструктуризації боргу) Верховна Рада невпинно долає поправку за поправкою на шляху до продажу останнього вагомого активу українського народу — Землі.

Про розвиток малого та середнього фермерства в такому випадку годі буде вже говорити, адже цей бізнес в основному орендує землю, а тепер буде акумулювати ресурси для придбання цієї землі, що в умовах світової кризи дуже і дуже складно. Доступу до дешевих кредитних коштів нема. Земельного Банку теж нема, та якщо і буде, то на фоні корона-вірусної пандемії його нема чим наповнювати. Кошти, які фермери вкладали в оборот наразі відкладатимуться, тим самим розвиток сільськогосподарських виробництв заморозиться щонайменше на декілька років, не дивлячись на зростаючий попит на продовольчу продукцію.

Тож:

- ресурси обмежені

- коштів обмаль

- на допомогу від держави годі й надіятися (дуже хочу помилятися).

Натомість великі агрохолдинги й національні «латифундисти», у яких є ресурси для «дармової» приватизації землі, та її скупівлі практично за безцінь, власники банків, що перефінансовуються за допомогою дешевих зовнішніх кредитів вже давно чекають День М (за аналогією до твору Віктора Суворова), коли ринок відкриється.

Держава не встановлює жодного контролю за експлуатацію земель сільськогосподарського призначення, не проводяться міри по кримінальній чи адміністративній відповідальності землекористувача за ерозію грунтів (внаслідок їх виснаження). Нема програми підтримки національного сільгоспвиробника. Нема податкових канікулів чи стимулів. Нема державної, наголошую — саме державної розвиненої інфраструктури продовольчих сховищ. Не проведено інвентаризації державних земель.

Що ми збираємося продавати? Чим ще володіє держава? Яким чином зменшився державний земельний фонд, що мав бути недоторканим? Хто понесе за це відповідальність? Історія земельної реформи Монголії та Аргентини нікого не навчили? Хочемо собі «латифундистів»?

Як завжди питання залишаться без відповіді, а зовнішні та внутрішні гравці вже «протирають руки» на сакральне для кожного українця — його ЗЕМЛЮ. Не дарма митрополит Андрей Шептицький ще на початку ХХст. казав: «Під час війни землею не торгують, за неї воюють», — шкода, що можновладці не дослуховуються до порад великого українця...

P.S. А в часи падіння вартості основних активів ми їх починаємо продавати... Дуже мудро..., що сказати...