Мене знищували, а вам було усе одно...

Чому?

Тому що говорив правду. Правду про нас.



Отак живу: як мавпа серед мавп.

Отак живу: як мавпа серед мавп.олом прогрішним із тавром зажури
все б'юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, аніж буть собою,
бо ж ні зубила, ані молотка.
О Боже праведний, важка докука —
сліпорожденним розумом збагнуть:
ти в цьому світі — лиш кавалок муки,
отерплий і розріджений, мов ртуть.



Тому що, щоб мінятись людям, як би це не було огидно, потрібно щоб хтось казав їм правду.

Я з Донбасу... Розумієте чому за мене взялись так завзято?

Правильно... Тому що треба знищити було усе українське.


Мумiя

1

Голова його заполонена спогадами.
(Вiчне перемелювання однiєї iстини:
гримаси пiдлостi,пiдлiсть пiдлостi,
пiдлiсть пiдлостi пiдлостi).
Хтиво показує старечим ротом :
те, що було 1968 року нової ери
вiддзеркалює,нiби в мертвiй водi,
подiї 1968 року перед Христом.
Рухається, зазираючи в брезклу воду.
Пiдiйшов побачив збагнув
збагнув пiдiйшов побачив.
Все вже збагнуте,
пiдiйшов побачив,
нi греця не збагнуть.
Але — стверджуватися :
утверджування покiйника,
реанiмацiя на рiвнi народження,
демократiя цвинтаря.
Очей — не треба.
Нiг — не треба.
Рук — не треба.
Зусилля — зайвi.
Зайва голова
на рудиментарних плечах.
Цар природи, вiнець її,
бiльшає, отже, малiє.

2

Проминання — цiлюще.
Одужання — самовтратою.
Дозрiвання — знищенням,
Вивершення — божевiллям.
Композицiя багатьох голов,
поставлених одна на одну

(перша спить,
друга спить,
третя — спить,
четверта, п'ята —
до нескiнченностi! —
спить)

Верхня пантрує сон.

3

Кинеш камiнь —
розходяться рiвнi кола.
Ловиш кола —
тодi вони знов збiгаються,
утворюють подобу
стисненої пружини.
Виймаєш камiнь —
чорнiє дiрка сама.



Знищити навіть саму українську думку. Думку що ти хозяїн на своїй землі. Що вороги котрі загарбали твою Країну не друзі.

Знищити саму суть українців — знищити потяг до освіти та праці. Створити з них ту ж саму худобу, що й з россіян, але... Вже без того щоб твоя культура жила. Навіщо колонізованій худобі — культура?



У тридцять лiт ти тiльки народився…

У тридцять лiт ти тiльки народився,
аби збагнути: мертвий ти єси
у мертвiм свiтi. I нема нiкого
окруж. Ти тiльки сам. I — мрець єси.
Хiба що так: недозволенний простiр
живого духу кличе самосмерть
подобою життя. Це — на початку.
А далi вже — й убiйництвом. Проте
природа розправляється простiше.
Бо плоть твоя сплюндрована до тебе
I дух тобi спотворили давно.
Поневажаю iндивiдуальнiсть —
справiковий набуток лихолiть.
Отож — бреди назад. I скiльки сили
простуй назад. Бо тiльки там життя —
ще до народження. Iз свiту iмiтацiй —
вповзи у кожну з вимiнених шкур.
Простуй назад — в народження вертайся,
де щастя глупства, смороду i тьми,
I там витворюй рай. Там так i треба:
людина має спати — отже й спить,
белькочучи якiсь слова спросоння.
Земля укрилась панцирем, немов
стара, давно оглухла черепаха,
а ти на нiй, мов кузочка мала,
що творить сталий свiт на збiглiй хвилi.
Нiвроку, вiдмолоджується смерть.



Але ти усе одно створив свою Країну. Чи Країну ти створив, чи музей? Твоя культура розвивається у ній?

Бо культура це усе те — що ти робиш українською. Пишеш, говориш, малюєш, співаєш. Й навіть до таких дрібниць як простий ранковий сніданок українською — це вже пряме продовження української культури через тебе. Навіть французький столовий етикет, коли ти це робиш українською — стає твоїм природнім продовженням.



Чого ти ждеш?

Чого ти ждеш? Скажи — чого ти ждеш?
Кого ти виглядаєш з-перед світу?
Кого ти сподіваєшся зустріти,
а най і стрінеш — віри не доймеш?
Тамтого світу закуток глухий,
а в ньому жінка, здумана зігзиця,
шепоче спрагло: боже, най святиться,
о най святиться край проклятий мій.

Ще видиться: чужий далекий край
і серед степу, де горить калина —
могила. Там ридає Україна
над головою сина: прощавай.
I плачуть там, видушуючи з себе
сльозу навмисну, двоє ворогів,
радіючи, що син той не любив
ні України, ні землі, ні неба.
I всує хилиться висока тінь
чужого болю. Пустинь України
безмежнішає в цьому голосінні,
аж перемерзла луниться глибінь
опівнічна.
Кого ж ти, демон зла,
кленеш, кленеш, кленеш і проклинаєш?
Кого з самого себе викликаєш?
Свою недолю? Грудочку тепла
під попелом століть? Кого ж ти ждеш?
Невже сподієшся колись дожити,
щоб мовити чеканню: Все. Ми квити.
Ти забираєш, буцімто даєш.



Тому, чого ти ждеш? Роби. Не дай мені знову загинути.

Твоїй культурі.

Твоїй душі.

Твоїм дітям та онукам.

Зроби мене сильніше, красивіше.

Я це ти.

Я культура.

Я Стус.