Знаєш, коли ти ідеш в похід у гори, беручи з собою маленьку дитину, яку по дорозі чогось вчиш – останнє, що можна їй казати: я тебе залишу саму, якщо ти……

А ти пхаєш мене вперед, і кажеш: нема часу вчитися. Нема часу розбиратися з причинами, чому ти не робиш так, як я сказав.

Іди, зайди в печеру.

"..Та у нас їжу ледь не забрали всю! Скільки разів я тобі казав не говорити при них!

Вони чуть не забрали наш обід! От ще раз ти щось скажеш до мене про нашу дорогу – от чесне слово, послухай, бо це я зараз серйозно говорю: я встану і піду.

А потім може прийду через два тижні, якщо заспокоюся, а може і ні."

І от я стою.. як те маленьке дитя. Кліпаю очима, не розуміючи до кінця, що ж такого страшного я зробила, що викликала аж такі погрози.. І я обіцяю, що більше нічого казати ні при кому не буду. Собі в серці обіцяю. Бо мені тупо страшно.. страшно, бо я не знаю дороги, я не знаю, куди іду, я не знаю маршруту, я не знаю, що мене чекає, і кого я зустріну на дорозі.

А потім ти приходиш і кажеш: та я вже не знав, як тобі пояснити, щоб ти не балакала при комусь! Та куди я дінуся. Раз я вже пішов з тобою – то будемо далі іти разом. Просто я ж не залізний. Перестань бути дитям, перестань сміятися, перестань говорити, перестань бавитися. Забудь те слово, яке я вчора тобі сказав, що можеш вживати. Бо ти занадто часто його вживаєш. Все, тепер ти не маєш права на помилку. Бо я перфекціоніст. Якщо ми ідемо разом в гори – то тільки по рівненьких камінчиках. Не спотикайся більше, і не обхляпуй мене, коли переступаєш через болото. Бо інакше – я встану і піду..

І не смій ридати через те, що я тобі тут наговорив. Нема часу на емоції. Треба іти вперед. Он за тою горою має бути магазин, де я собі хочу купити новий телефон. А для тебе там повно одягу на ляльки є. Тому просто роби те, що я тобі кажу.

А ще я тобі хочу сказати – ти занадто серйозна. Ти маєш бути розслабленою, коли ми обговорюємо дорогу – отут показуй всі свої емоції. А там з людьми ніколи не смій говорити про наш маршрут і що би то не було про дорогу, бо вони тільки і чекають, щоб забрати у нас нашу їжу і не пустити мене в магазин за телефоном, а тебе – за ляльками.

Логічний абсурд з точки зору душі..

Але я росту і вчуся..

Як кажуть поляки, “а вистарчи зауфаць”..

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація