Коли я простуджуюся, пропадає на декілька днів голос. І може би цей факт розцінювався, як відпочинок. Але не тоді, коли ти з дітьми весь день одна.
Досвід навчив, що кожне сказане навіть пошепки слово, віддаляє момент повернення голосу.. Тому перед тим, як прошипіти: «перестань», зважую, а чи доцільно саме ці слова говорити саме зараз.. І в більшості випадків відповідь: ні. І тільки тоді, коли бачиш крайню необхідність в тому, щоб тебе дійсно почула дитина, стаєш навколішки, дивишся в очі, і тихенько шепочеш на вушко те, що ну ніяк не можеш передати жестами. І о диво: чує!
Заглиблююся у філософію сказаних/несказаних слів: якби кожній людині на день давали норму, наприклад, сказати не більше 50 слів своїм рідним.. Чи витрачала би вона свої запаси на: "скільки разів я тебе просила? .." чи "ну скільки можна..?" або "та що ти собі дозволяєш..?"
Ні, напевно людина би цей крихітний запас берегла для:

я тебе люблю,

мені так добре з тобою,

ти такий молодець,

я щаслива бути твоєю мамою..

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація