Dura lex, sed lex.
Закон суворий, але це Закон.
Правнича освіта в Україні перебуває в стані глибокої кризи. Наші заклади вищої освіти навчають більше студентів-правників, ніж може витримати ринок праці. Навчальні програми ще, певно, застали народження, життя та смерть Брежнєва. Але ми продовжуємо наголошувати на престижі правничої професії і змушувати наших дітей обирати шлях, який їм не завжди до вподоби.
Photo by Giammarco Boscaro on Unsplash
Що таке правнича освіта і чому вона потрібна?
Правнича освіта для України не є чимось новим. Перші факультети правничого спрямування почали виникати ще в ХІХ столітті в університетах Києва, Харкова, Одеси та Чернівців. Все почалося із 4 університетів, а на сьогодні чи не кожен заклад вищої освіти має правничий факультет чи спеціалізацію. Навіть ті університети та коледжі, які традиційно навчали студентів за напрямами далекими від права.
За дослідженням Міністерства освіти та науки України аж 386 ЗВО випускає правників. Це невиправдано велика кількість. МОН також порахувало, що на початок 2019 року в Україні навчалося понад 100 000 студентів-правників. Цифри просто неймовірні.
В Україні є розроблена (але ще не затверджена) Концепція розвитку правничої освіти, яка розглядає її лише в контексті вищої освіти за спеціальностями «Право» та «Міжнародне право» для магістрів, яка здобувається на основі ступеня бакалавра за напрямом «Право». Є також і законопроєкти щодо правничої освіти, які були внесені на розгляд Верховної Ради, але так і не прийняті.
Тому, ми не можемо конкретно сказати, що ж таке «правнича освіта». Потрібно вважати правничою освітою лише бакалаврат? Виключно магістратуру? Чи те й інше разом і ніяк інакше? А як щодо неформальної освіти? І чи варто тут говорити про такий концепт як «освіта протягом всього життя»?
Зовсім інша система в США. Правнича освіта для них – аспірантура (післядипломна освіта, яка в Штатах має назву "post-graduate degree"). Попередню ж освіту вони отримують яку самі забажають, але найчастіше – історія чи політологія.
Такий погляд на правничу освіту є досить цікавим і може слугувати як гарний досвід для реформування нашої системи. Це могло б в рази зменшити кількість студентів, перевантаженість ринку праці та підняти свідому мотивацію студентів отримати якіснішу освіту.
Цікавим також є підхід Індії, де розділяється поняття загальна та професійна правнича освіта. Загальна – та, яку повинен отримати кожен громадянин, щоб достатньою мірою розуміти свої права, свободи та обов'язки, та вміти їх реалізовувати. Професійна правнича освіта – та, яка готує юристів-практиків, суддів, урядовців. І це дуже логічно. Нам би теж не завадило підняти загальний рівень правничих знань та грамотності середньостатистичного українця чи українки.
Це, своєю чергою, відповідь на питання про те, чому нам ця освіта важлива. Щоб зрозуміти навіщо нам правнича освіта, ми спочатку маємо зрозуміти, якою хочемо бачити людину, яка є цієї освіти вийшла. Будь-яка освіта – це формування компетентностей. І правнича освіта – не виняток
Якщо ми продовжуємо позиціювати Україну як правову державу, де в основі лежить верховенство права та права людини, то нам потрібні професіонали, які ці права будуть захищати. Будь-які реформи, зміни, покращення потрібно робити й на правовому підґрунті. Без цього ніяк.
Нам потрібні не лише люди, котрі працюватимуть у сфері права, а й люди, які його розуміють. І це те, що повинна давати правнича освіта – загальна чи професійна – розуміння та відповідні правничі компетенції.
Photo by Sebastian Herrmann on Unsplash
Люди бідкаються, а влада розводить руками?
Ми пройшли неймовірно довгий шлях до незалежності. Пережили війни, голод, невизнання. І в 90-х нарешті змогли офіційно заявити «Україна – не СРСР і не Росія». Всі поговорили, розійшлись і продовжили жити своє життя радянськими традиціями та цінностями. Ринкова економіка не зовсім ринкова. Демократія не зовсім демократична. А верховенство права не зовсім право і не зовсім не верховенство.
А тепер ми маємо понад 100 тисяч студентів правників у 386 закладах вищої освіти. Саме стільки нарахувало Міністерство. Це набагато більше, ніж на інших спеціальностей. Набагато. Також МОН подає й інші цифри: «перевипуск» спеціальності складає 400%; роботу за спеціальністю знайде лише 1 випускник із 7. Ці дані – божевілля. Але завелика кількість юристів була б не такою і великою проблемою, якби якість їхніх знань була на відповідному рівні.
На жаль, важко говорити про високу якість правничих знань, коли програми, за якими студенти навчаються в університетах, не оновлюються роками, якщо не десятиліттями. У «топових» правничих ЗВО на кшталт НаУКМА, УКУ, КНУ імені Т. Шевченка та НЮУ імені Ярослава Мудрого навчальні плани не йдуть ні в яке порівняння з аграрними університетами, де пліч-о-пліч навчаються (інколи навіть в однакових викладачів) майбутні аграрії та майбутні правники. Ніяким чином не хочу применшити вагу аграрної сфери, але все ж важко навчити студента принципу верховенства права не на профільному факультеті і з сумнівним дотриманням принципів академічної доброчесності.
І не тільки в «профільності» справа. У таких ЗВО не викладають найкращі представники правничої професії. У найкращому випадку – теоретики. У найгіршому… Краще про це навіть не згадувати.
Навіть у вже згаданих найкращих університетах часто викладають теоретики, а не практики. Важко навчитися чомусь корисному у людини, яка все життя писала тільки монографії та статті й навіть не намагалась свої напрацювання використовувати для вдосконалення правової політики України. Не обов'язково навіть бути працівником однієї з «ТОП-100» юридичних фірм. Тут важливо показувати студентам приклад: «вам це потрібно, ви справді зможете застосувати це в реальному житті». І робити це так, аби студенти вірили.
Така низька якість навчальних програм та «застарілість» освітніх інструментів, які застосовують викладачі, призводить до низького рівня компетенцій та навичок у студентів.
Що ми маємо? У нас забагато закладів, які навчають майбутніх правників, що призводить до неякісного навчання, що призводить до «перевантаженості» «посередніми» студентами ринку праці, що призводить до розчарування населення в юридичних послугах та в стані правової політики. Своєрідне замкнене коло, яке можна розірвати критично необхідно вже зараз.
Photo by Element5 Digital on Unsplash
Правнича освіта «по-новому»
Правничу освіту реформують вже давно. Реформують та все ніяк не дореформують. Є і Концепція, і відповідні законопроєкти, і купа рекомендацій експертів та науковців. Це, однак, потребує чогось більшого. Тут необхідний зсув мислення, який відповідав би викликам сьогодення.
Почати варто було б зі вже згаданого ідеального образу випускників правничої школи. Якими вони повинні бути? Які компетенції розвинули в собі? Які дисципліни і як вивчали? І взагалі, хто такий студент-правник?
Це той, хто «вийшов» із профільного університету, а не з «коледжу культури». А для цього потрібно кардинально скоротити кількість освітніх закладів, які мають ліцензію на навчання студентів за правничою спеціалізацією. І знищити «заочку». Бо неможливо навчити студента всього, що повинен знати професіонал, якщо він з'являється на навчанні лише під час здачі екзаменів.
Правничі факультети повинні виховувати студентів, які повною мірою готові до викликів 21 століття: все більшого впровадження технологій, переформатування ринку праці, вимогливості клієнтів та населення.
Студенти зобов'язані вийти з університету з набором компетенцій, які мають бути визначеними державним стандартом і неодмінно відповідати викликам сучасного життя. І ці компетенції стосуються не лише базового розуміння основних галузей права, юридичної логіки та аргументації, а й «м'яких» навичок – комунікації, креативність, емоційний інтелект, адаптивність, кризовий менеджмент.
Зрозуміло, що ці компетенції студент не отримає, вивчаючи виключно правничі дисципліни. Ось чому університети повинні забезпечити можливість навчання на так званих дисциплінах вільного вибору. Це стосується не лише класичних гуманітарних предметів, а й математичного чи природничого спрямування. Майбутні правники повинні мати широкий кругозір. І в цьому їм можуть допомогти не лише непрофільні дисципліни, а й програми мобільності. Не можна стати «професіоналом», якщо ти не знаєш, що відбувається за межами твоєї периферії. Кращі практики треба шукати не «тут», а «там». Якщо ми йдемо в Європу, то принаймні треба розуміти, що в тій Європі є.
Правничі школи повинні інтегрувати в освіту дистанційні інструменти та інновації. Так, Феміда сліпа, але студенти не повинні виходити з університетів сліпими котиками, котрі не здатні орієнтуватися в діджиталізованому світі.
Те ж стосується етики та моралі. Якщо ми вимагаємо від правників боротьби за справедливість, то потрібно їх спочатку цієї справедливості навчити. По завершенню навчання, у студентів має бути налаштований «моральний компас», який і допоможе їм орієнтуватися і своїй професійній діяльності.
А що ж після «випускного»? У контексті навчання правників-професіоналів варто говорити про освіту протягом життя. Право є динамічним, воно змінюється чи не щороку. Деякі компетенції стають неважливими, а деякі набувають ще більшого значення. Технологічний поступ не зупиняється і правники повинні встигати за останнім «словом техніки». І цьому треба вчитися, а не ставити хрест на навчанні, коли нарешті отримав в руки диплом. Правнича освіта не живе виключно в університеті. Вона всюди.
Освіта — основа всього, тому, якщо ми хочемо бачити чесних суддів, гідних адвокатів та моральних юристів, то спочатку їх треба навчити. Тобто, щоб побачити позитивні зрушення у судовій реформі, реформі правоохоронних органів та в захисті прав людини, треба реформувати правничу освіту як таку. І коли це робити, якщо не зараз?
