Ресурс "Заборона" опублікував розгорнутий матеріал про сексуального маніяка на прізвисько Елвіс. Він діяв у Київській області з 2006 року та, за інформацією слідчих, мав на рахунку 206 жертв. Це були жінки різного віку: від дівчат до бабусь. Когось гвалтував, когось вбивав, когось і гвалтував, і вбивав. Іноді в зворотному порядку.

Найстрашніше тут - навіть не моторошні звірячі деталі, маніяк - це маніяк, він так запрограмований. Він ніколи не спиняється, його можна лише спинити. Найстрашніше тут - що протягом всіх 206 епізодів місцева міліція навіть не намагалася зловити вбивцю. Іноді відмовлялася приймати заяви, іноді - не хотіла порушувати кримінальні справи, а іноді оперативники могли просто закопати щойно знайдене тіло, щоб не брати не себе черговий "висяк". Подумаєш. Гадаєте, з 2006 року щось змінилося? За словами знаючих людей, нове керівництво МВС дало зрозуміти, що напрацьовані методології, алгоритми пошуку вбивць, висловлюючись юридичною термінологією - ху*ня.

Деякий час тому ми з друзями мали дискусію щодо права на самооборону в Україні. Дійшло до спільної думки, що “кожний громадянин, відповідаючи встановленим законодавством критеріям, повинен мати право на купівлю та застосування зброї”. Але лише після, увага: “реформи правоохоронних органів, прокуратури та судів; розведення конфліктів інтересів у структурі МВС; створення системи навчальних закладів та бази інструкторів з підготовки та навчанням громадян". Тоді це здавалося правильним.

Але зараз я схиляюся до думки, що це скоріше взаємовиключні поняття. Якраз тому, що немає реформи МВС, прокуратури та судів, ми повинні мати змогу себе захистити. Що мене переконало? Ну наприклад, 55 нападів на активістів від початку 2017 року. В чому зараз проблема? В тому, що якщо ти спробуєш захиститися від нападника - ти, скоріш за все, сядеш. За що? За перевищення необхідної самооборони або за вбивство через необережність.

Як це буває на практиці? На Харківщині жінка була вдома сама з дітьми, коли до неї увірвався чоловік і став погрожувати ножем. Тоді вона дістала мисливську рушницю, зачинилася в іншій кімнаті, але нападник вибив двері й наближався з погрозами. “Я попередила - вистрілила гумовими кулями. Але його це розізлило, він сказав, що тепер мене вб’є. Далі стріляла як могла”. Вона його застрелила. За логікою українського слідства, попри те, що нападник переліз через паркан, увірвався в чужий будинок і погрожував зброєю, карну справу відкрили проти жертви. За такий злочин передбачено позбавлення волі на строк до двох років. Межа перевищення самозахисту дуже умовна і довести факт самозахисту іноді складніше, ніж розкрити умисне вбивство. Тому прокуратурі простіше звинуватити вас в перевищенні меж самозахисту і вліпити 2 роки. Подумаєш.

Судова практика - підступна річ. Наприклад, в Південно-Африканській Республіці мінімальне покарання за зґвалтування - 10 років, як максимальне покарання у Фінляндії, Швейцарії чи Португалії. Але у ПАР найбільша кількість заявлених зґвалтувань у світі - приблизно в 9 разів більше, ніж у Фінляндії, у 19 разів більше, ніж у Швейцарії, у 33 рази більше, ніж у Португалії. Закон не захистить, коли на нього можна забити, як на обіцянку почати бігати з понеділка. Але геть інша ситуація в країнах, де багато заяв про зґвалтування завершуються засудженням злочинця, де правоохоронні й судові органи працюють не на відчепись. Наприклад, у Сінгапурі близько 50% усіх заяв завершується вироками і статистика показує в 50 разів менше звернень про зґвалтування, ніж у сумнозвісній Південно-Африканській Республіці. При тому, що Сінгапур - країна цілком “традиційних поглядів” і зґвалтування у шлюбі злочином там не вважається.

І в Україні справа навіть не в законодавстві. Справа в судовій практиці, в тому, як звикли діяти наші судді. Будь у тебе в сумочці хоч пістолет, хоч шокер, хоч ключі, викрутка чи манікюрні ножиці - якщо нападник серйозно постраждає, ти будеш відповідати. Насправді, я дуже боюся вбити людину, прям дуже. Але ще більше я боюся потрапити до в’язниці за те, що захищала свій дім, себе чи своїх близьких. І мені подобається думка, що всілякі покидьки знатимуть, що у мене може бути зброя. І що у всіх, хто буває незручним і некомфортним будь-якій гілці української влади, може бути зброя. Офіційна, зареєстрована, але власна зброя.

Закінчу сценою з мого улюбленого фільму “Брехун, брехун” з Джимом Керрі. Помічниця Грета звільняється, герой Керрі стоїть на колінах в костюмі за 900 доларів, вмовляючи її залишитись. Грета стоїть в дверях і сердито трясе вазоном в руці:

- Декілька років тому на дах будинку моєї подруги забрався грабіжник. Він провалився крізь вікно на горищі, впав прямо на кухонну дошку і порізався ножем. Злодій подав до суду на мою подругу, і через таких, як ви, їй довелося виплатити йому 6 тисяч доларів компенсації. І це справедливо?!
- Звісно, ні!... Я б відсудив для нього 10 тисяч!

Різниця лише в тому, що там де в Штатах знімають комедії про підступних адвокатів, в українській судовій практиці є місце лише трилерам і драмам. І поки ніякого тобі хепі енду.

Виходь: 6 жовтня, 12:00, парк Шевченка - Марш за право на самозахист.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація