Стверджувати про начала, так само безглуздо як і про кінець.

17 століття в Українській історіографії вважається непорушною точкою входження слова Україна в позначення державності. Воно стало вже каноном, який час від часу хитається від безуспішних спроб подолати його як в науковому так і політичному просторі. Етимологія слова "Україна", те що за ним криється - досі зостається невідомим, незважаючи на достатню кількість існуючих гіпотез та тих що ще попереду. Власне термін "україни", як позначення порубіжних земель було введено за часів Великого Князівства Литовського, та згодом інкорпоровані Річчю Посполитою після Люблінської унії, зберігши свою змислову суть.

В уявленнях Західного світу, аж до 1648 року, панувала домінанта, яка наділяла ці землі такими словами як "мішанина" та "дикі землі". Сама ж власна ідентифікація людей, які проживали на "українських землях", абсолютно не мала нічого спільного з уявленнями тогочасного Західного дискурсу, який в певний період перекочував і став домінантою у правлячих колах Речі Посполитої. Ситуація різко змінилася коли незадоволення однієї людини з приводу "віджиму" у нього маєтку в Суботові, спалахнув страшенний бунт, що згодом на стільки виснажив сили Речі Посполитої, що у неї не зосталося еліти не те що для розбудови, а для збереження самої Корони (події 18-го століття). Але це вже лірика, давайте повернемося до питання ідентифікації.

Спроби назавжди зрозуміти, дослідити, повністю висвітлити зміст слова Україна, а з ним і такого феномену мають корінням тільки дві причини:

  • Перша з них це прагнення українського народу дати відповідь на питання "хто ми?", "навіщо ми?" і так далі - що є цілком природнім. Яка нація чи народ не хоче дати на це відповіді?
  • З іншого боку цим питанням активно займаються поза Україною, інколи з цікавості, але частіше з корисних цілей.

І якщо з другою позицією все зрозуміло то з першою не все так просто.

Величезний масив матеріалу з "української ідеї", "національної ідеї", "призначення українців" як і будь якої іншої держави, певне не підлягає остаточному вивченню, особливо коли занурюєшся в глибини історичних ретроспектив. Але чітко прослідковується якась жага дослідників відкопати в матеріалах минувшини ту саму, єдину і неподільну суть, заради якої ми всі маємо жити. І тут спостерігається достатньо загрозлива тенденція у подібних спробах. З історіографічного матеріалу намагаються вичавити, сік сенсу життя. Таку хитку та схильну до інтерпретацій культурологічну спробу узагальнити "те що було" перетворюють в онтологічну точку опору(мається на увазі історія), безапеляційно зрівнюючи її в правах з вічністю. І наче також не поганий по своїй ефективності підхід, але ж завжди є одне «але» - а саме, кут під яким спрямовують вектор наративу, як правило, вибирається достатньо залежним від поточної ситуації, а точка опору виправдовує себе хиткими інтерпретаціями "фактажу". Щодо «кута», то тут хочеться трішки зупинитись, адже здається що сьогодення яке ми отримали, повністю складається сумою минувшини, і її розуміння дає нам змогу продовжувати континуїтет нас самих з перспективою в майбутнє, як логічний наслідок попередніх кроків. Але відомо що логіка може доказати абсолютно все. Тим паче, коли вона ще й формальна. Сьогоденна, і не тільки, але особливо сьогоденна історіографія намагаючись дати цілісну картину минулого, містить в собі деструктивний відтінок, а саме: минуле, намагаються помістити в контекст певних світових подій, надати йому забарвлення приписуючи його, до чужих контекстів і цим самим легітимізуючи "правдивість" цього минулого, а як наслідок і виправдування курсу по якому потрібно всім рухатись, тобто віднаходячи той самий сенс життя, "національну ідею" ,"українську ідею". Ну що ж така ситуація вона не нова, це робили завжди. Але є пов’язана з цим проблема: якщо ми вплітаємо наше існування у чужий для нас контекст та впроваджуємо таку конструкцію у суспільний дискурс, значить повсякденна свідомість носія цього дискурсу є залежна від цих "істин", або ж іншими словами вона є - обумовленою, і сенс життя вже не в нас самих, а ми робимося залежними від інших, і в першу чергу їхнього світобачення. Так нас приписували до "всея Руси", потім не за призначенням використовували "Мала Росія"(про це якось в іншій статті), що пізніше перетворилось в «малоросію», а вже на цьому майданчику насичувались радянськими змислами. Перепитії останніх років демонструють протилежну за формою, але тавтологічною за суттю ситуацію, коли історіографічний дискурс диктує суспільству інший наратив, коротко його можна описати як «східні брами європи ». Тому постає питання: чи є доцільним знаходити легітимізацію свого теперішнього існування в минувшині, яка інтерпретована чужим нам світобаченням?

Це не просте питання, адже ми по суті також не можемо відмовити тому що, так чи інакше Володимир Великий охрестився Константинополем. Чи заперечувати війну Речі Посполитої з Гетьманщиною. Або ж «відносини» Мазепи та Петра. Не говорячи вже про більш новітні події. Так, в цьому не відмовиш, і цим нехай певне займаються історики. "Народна пам’ять" яким би хитким та надуманим не був цей концепт, має існувати, він має виконувати свою функцію. Але, у чиїх руках? І тут важливим постає проблема співвідношення історії та людини. На скільки історія обґрунтовує факт існування людини?

Історія є надзвичайно умовною конструкцією, яка залежить від багатьох факторів. Ну наприклад від стану технологічного розвитку в сфері біології. Уявіть, що вчені зробили відкриття, яке дозволяє встановити дату смерті органічних залишків з точністю до хвилини на момент проведення експерименту. Це зумовить повне переписування історії по всій планеті. І подібних прикладів можна привести досхочу, особливо того що торкається аналізу давніх артефактів. Історія є кон’юнктурним інструментом у руках сучасності, і надавати їй чинника що визначає вибраний курс, є безпідставним та небезпечним марнотратством. Я вже навіть не говорю щоб віддати у її руки право легітимізації власного існування.

Що з собою приносять історіографічні штудії ? Все залежить від того як ними користуватись, а саме як ставитись до історії, ще точніше – який конструкт значення історії інтегрувати у суспільство, принаймні через наукові інституції. Якщо взяти онтологічність історії як висхідну точку у наукових штудіях, то свідомість суспільства немає жодного шансу позбавитись цієї «непереборної сили» яка підноситься в суспільстві в ранг «вічної ситуації», породжуючи наперед задану пресупозицію у світосприйнятті людини. Зрозуміло що це в першу чергу торкається наших дітей, свідомість яких формується в школі. Можна довго приводити різноманіття подібних ситуацій, але візьмемо до прикладу хоча б «очікування зради», як наслідок подібної «непереборної сили» «зради», що сформувалась під вище загаданим розумінням історії, подій другої половини 17-го століття. Подібна святість історії – обходиться дуже дорого.

Все це не просто теоретичні розмірковування. Це дуже важлива практична річ. Ми з нею стикаємся кожного дня, у нашій власній повсякденності. Очікування «зради», безпорадність перед «корупцією», і тд… Все це наслідки традиції вітчизняної історіографії яка постійно поміщає нас у вир чужих контекстів, де втрачається спроба зародити в суспільстві відчуття самостійності, субьективності перед «лицем» внутрішніх та зовнішніх викликів . Це загальна тенденція, але варто зазначити, що не всі підпали під вплив подібного «формування світобачення». Наукова інституція, не остання інстанція істини, і це добре, адже певний досвід дає перспективу перегляду підходу формування такого світобачення. Давайте звернемось до останніх подій, що трапились.

2014 рік яскраво продемонстрував, що історія не є непорушною сферою від якої відштовхуються у прийнятті життєво важливих рішень. Формування добровольчих батальйонів – є беззаперечним аргументом на користь іншої точки зору: питання ідентифікації нас як народу, не вирішується на історичному полі. Коли нам сказали «вас нету», відповідь була «ми є». І відповідь ця знаходилась в нашому існуванні, всередині нас. Ніхто не побіг в архіви, чи ба навіть не потягнувся за паспортом у кишеню. З кишені витягли кулемет.

Цей досвід, який триває і понині, чудово демонструє наявність нашого існування, яка жодних зовнішніх інтерпретацій(чи контекстів) не потребує.

Наша легітимність в нашій екзистенції. Історія може лишень стати інструментом в ускладненому світі, але вона ніколи не стане нашої опорою. І жодна історична чи будь-яка інша, інтерпретація сенсу слова "Україна", не легітимізує наше існування. Будь-яка легітимізація України виходить з простого факту нашого існування.

Тому, історія має слугувати нам. А не навпаки. І про це варто пам’ятати. Завжди. Також коли мова йде про формування законодавства, суспільних інститутів, від владних, господарських до тих функцією яких є формування світобачення, тобто освітніх.

Цей досвід мають переймати інші сфери суспільного життя. Простір цього досвіду має постійно розширюватися. Ми маємо його розширювати, як ефективний спосіб змін.

Той простий факт що ми є – дає змогу налагоджувати життя в зв’язку з власним баченням себе, а не виходячи з «малоросійства» чи «східних брам європи». Цей елементарний факт – дає повну відповідальність за власне життя, тут і тепер. Безапеляційно робить із об’єкта дії – суб’єкта, в очах якого немає жодної «непереборної» «зради», «корупції» чи інших міфологічних утворень.

Ми не завдяки історії, історія завдяки нам.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація