site.ua
член клубу

Добрий вечір вам, малятка, любі хлопчики й дівчатка. Це я, дід Панас - знов прийшов у гості до вас. Здогадавсь я попросити свої казки тут постити - а мене ж ніби чекали, бо одразу дозвіл дали. Отже, буду заглядати та казки розповідати. Хто ж захоче їх послухать - настромляйте свої вуха, бо, коли ще хто не знає - дід їх наживу читає. На bloger.fm, це радіо - заглядайте, буду радий вам. Щовівторка, точно в два - чути дідові слова: "Отже, вмощуйтесь зручненько тай слухайте уважненько..."

https://soundcloud.com/blogerfm/kazka2

Розповім тепер, що маю: із далекого Китаю моя казочка прийшла тай і шлях до вас знайшла. Отже, вмощуйтеся зручненько та слухайте уважненько...

У старовинні часи, за тисячі років до того, як і Україна наша постала, у великій китайській імперії Чжоу жив собі такий ченець-мандрівник, і звали його Чань. Людиною він був надзвичай благочестивою та порядною, день у день Богу молився, та й з нічними молитвами не барився.

Мандрував він по країні з року в рік і всюди бачив одне й те саме: скрізь люди живуть, скрізь люди грішать. І куди б він не приходив – завжди знаходився йому привід, кого-небудь проклясти. Проклинав і вбивць, і хабарників, проклинав тих, хто дружин своїх мордує і тих, кого дружини під каблуком тримають. Проклинав за всі гріхи, бо думав, що саме так повинні жити благочестиві люди: де гріх здибав – там гріх і побив. Сипав прокляттями і на сих, і на тих, і на всіх...

І кожного разу, як доводилося йому кого-небудь проклясти, відчував цей благочестивий монах Чень, що сам він стає кращим, благочеснішим, вищим за усіх інших людей. Так йому це сподобалось, що він через деякий час вже просто шукати став – кого б ще проклясти? Бувало – щойно кого-небудь на дорозі побачить: вояка чи купця, селянина чи городянина – так і почне прокляттями сипати: за те, що йому нечемно вклонились, або ж за те, що на нього не так подивились, або ж ще за що-небудь, бо всі ж ми грішні, всякого за який-небудь гріх вилаяти можна, чи ж не так?

І думав наш Чень, що таким чином, гріхи викриваючи та грішників проклинаючи, дійде він не тільки просвітління, а й прямо-таки самісінької святості. От тільки біда: ніхто його святим нарікати не поспішав – ба навіть навпаки, всі, хто його знали або ж про нього лише чули, ховатися від нього почали. Що то його робити бідному ченцеві?

Почув він якось, що неподалік від столиці, у маленькому селі з такою назвою, що наша українська горлянка її й не вимовить, живе свята людина на ймення Ву. Чутки про благочестя того Ву розповзлися по всій імперії Чжоу, всі люди казали, що той Ву – ну просто-таки взірець взірцям: благочестивий та набожний, мудрий та розважливий, і чеснот у нього – аж через край. І подумав тоді монах Чень: а треба ото піти та на того святого Ву подивитися. Як знайду, мовляв, у нього яку-небудь ваду – прокляну. І тоді всі зрозуміють, хто з нас святий, а хто – звичайнісінький грішник!

Як сказав – так і зробив. Прийшов монах-мандрівник до святого тай попросився до нього у гості, переночувати. Святий Ву, як йому й личило, жив у бідній хатинці, харчувався тим, що добрі люди подавали, але ж не відмовив перехожому: до домівки запросив, на стіл зібрав, ба навіть ноги мандрівникові, як у святих книгах сказано, власноруч омив теплою водою. А монах сидів надутий, як той ховрах на гречку, тай очицями всюди блимав – до чого ж присікатися, за що святого проклясти? І таки ж знайшов, капосний! Згадав, що в якійсь їх китайській святій книзі сказано, що гостеві, мовляв, не тільки ноги власноруч омивати треба, а ще й витирати власним волоссям, отак!

І прокляв монах Чень святого Ву, дарма що той лисий був, як те коліно. Ноги йому, бач, хазяїн волоссям своїм не витер, отакої!

Як ви думаєте, дітоньки мої любі, чи став наш дурний монах після цього святим? Аж ніяк. Залишився він у пам'яті людській лише, як «отой бевзь, що святого прокляв». Отож і нам з вами, хороші мої, з того наука буде: годі лаятись поміж собою, годі шукати, кого б проклясти. У нас нині війна точиться, ворог до хати ломиться, тож не треба нам, українцям, ще й поміж собою гарикатися. Бо залишимося у пам'яті людській, як «оті бовдури, що один одного загризли». Якщо взагалі залишимося.

А натомість, любі мої, ви ліпше хутчіш візьміться та чимось волонтерам допоможіть: теплі речі хлопцям на передову передайте, смачного чогось наготуйте або ж просто грошима про себе знати дайте – ось і буде добра справа, за яку і проклинати нема за що, і пишатися нею можна залюбки.

Отака вам дідова порада. Добраніч, мої маленькі. Добраніч-добраніч... добраніч.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація