Отже, рідні та шановні, учора, в день, коли Україна виставляла у вікнах свічечки на ознаку скорботи за мільйонами загиблих голодною смертю, провідники «народу донбасян» вчинили у своєму кублі «„свято їжі“...
Я ще так-сяк можу зрозуміти, коли та чи інша людина не може висловити (бодай для себе) своє ставлення до Голодомору. Я сам тому є приклад: мені важко щось про це казати чи писати, бо, з одного боку, частина моєї великої родини загинула тоді на Півдні, але деякі мої родичі з тих, що були ідейними комуністами, примудрилися навіть прикласти до того руку... мене переповнюють водночас туга та сором, тому я не можу так просто висловитися...
Але „«свято їжі» — це щось інше. Це — інша якість. Це визнання: «наші дідусі та бабусі жерли те, що видрали з горлянок ваших померлих від голоду дідусів та бабусь, і ми, їхні нащадки, жеремо й жертимемо те, що вирвали з ваших горлянок. Ми будемо це святкувати, а ви з тим нічого не вдієте».
Таке свято — своєрідне визнання Голодомору. Визнання нащадків катів, які пишаються тим, що їх предки — кати, і бачать себе такими ж катами українців, бо вважають, що саме катам належить все на світі. Це мені нагадує відмінність у поведінці європейських нацистів та нацистів російських. Європейські кажуть, що ніякого Ґолокосту не було — тобто, підсвідомо соромляться, намагаються заперечити причину цього сорому. Російські кажуть — мовляв, звичайно ж, був, але його, на жаль, не доведено до завершення...
Отак і тут. Вони вже не заперечують Голодомор, вони його святкують, набиваючи свої ненажерливі пельки тим, що відібрали нині у українців — як тих, котрих окупували, так і всіх інших. Вони святкують свій статус злочинців — зухвало, ненажерливо, показово.
Амністія? Примирення? «Почути Донбас»? «Мирне вирішення»? Або ж просто, як нині верещать оппи — «ми за мир»? Для того, щоб знайти та покарати винних у Ґолокості, було створено славнозвісний Центр Соломона Візенталя. Україні теж потрібен такий. Аби ніхто з цих покидьків не сховався — в жодній країні, в жодному льоху — після того, як все скінчиться.
