Закриття телеканалів однієї з груп ОПЗЖ порушило питання: а що робити з журналістами, які зараз там працюють.

І ті версії, які я почув мене не тішать. Сімоньян запрошує їх в Москву. А українські редактори заявляють, щоб їх зовсім не брали на роботу у вітчизняні ЗМІ. Що в принципі одне й те ж. Хоча я не бачу підстав, щоб розкидатись людьми.

Бо, насправді, питання значно глибше, ніж долі кількох десятків людей, які відпрацьовували московські гроші. Так, і московські інтереси. Бо я бачу ширшу проблему – ненависницьке ставлення розповсюджується не лише на них, але й на всіх, хто хоч якось співпрацював з окупантами. У тому числі й на людей, які живуть там – за лінією зіткнення. Які приїхали на вільну частину України з окупованого Донбасу – і не лише зараз, рятуючись від росіян. А й навіть до війни. «Данєцкіє». Або – «ну канєшно, номера ВВ».

Прагнення покарати будь-кого – це, насамперед, спроба знайти хоч когось винного у всіх проблемах – власних чи всієї країни. Щоб було відчуття незворотності покарання. І не важливо, хто насправді винен – вони ж ось ворожі посіпаки, їх покарати простіше. Покарати – це просте рішення. Яке, здається, складе у голові назад ту картину світу, яка існувала до війни. Створить баланс. Але це не так. Розстріляти. Чи спрощена версія – хай продають пиріжки.

Я знаю багатьох журналістів на каналах Медведчука, які були чи й досі є патріотами. А з іншого боку — хіба ви не знаєте сьогоднішніх патріотів, які не завжди ними були? І навіть отримували російські паспорти.

Я не кажу, що вони не несуть жодної відповідальності за російську агресію. Несуть. Але їхнє покарання не зупинить війну. Та і ми маємо вирішити, що для нас головніше – покарати чи виграти війну? Відновити Україну чи повбивати усіх ворогів? Наробити ворогів чи наробити союзників? У нас що невичерпний людський ресурс?

Хіба не зрозуміло, що створюючи ненависть поміж нас — ми самі своїми руками перетворюємо російську агресію на громадянську війну?

Та подивіться на тактику тих, хто вигравав війни – вони намагались перетягнути на свою сторону всіх кого можна було. Більшовики – махновців. Поляки у 1920 році – УНР. Червона Армія 3 1943 року – церкву. А скільки колишніх членів партії Януковича воювали, а то і досі воюють у Збройних Силах України на Сході?

Ми зараз даємо сигнал тим людям, які живуть за лінією зіткнення на Донбасі. Ми даємо сигнал кримчанам. Як ми будемо себе вести, коли повернемось на окуповані території. І те, що сьогодні пропагується – це як Сталін з кримськими татарами. І хто про це говорить? Ми ж всі – нащадки людей, які пережили нацистську окупацію. Тих, хто були вимушені співпрацювати з нацистами. Щоб вижити.

Покарати завжди простіше, ніж перетворити опонента (ось не треба з них усіх робити ворогів) на союзника. І швидше.

До чого я. До того, що беріть обов'язково на роботу журналістів із закритих проросійських каналів на роботу. Не тільки тому, що там дійсно є професіонали. І не лише тому, що неофіти завжди активніше відстоювали інтереси на новому місці. А й тому, що нам треба виграти в цій війні. І тому, що Україна – це не Росія.