Не буду оцінювати зустріч з позиції зради чи перемоги (це все залежить не від неї, а від ставлення до Зеленського). Спробую проаналізувати те, що було підписано.
Найголовніше – це звичайно гуманітарні питання. Вони були передбачувані, і, зрозуміло, йшли першими. 1. Повна зупинка вогню до кінця 2019 року. Якщо вдасться лише це, то його можна вважати перемогою Зеленського. Це – реалізація запиту на мир, який домінує у суспільстві. Хоча. Як тільки зупиняться обстріли, почнеться «розброд і шатаніє» в зонах окупації. Іншою ідентичності, яка об'єднувала людей навколо проросійської кишенькової влади, ніж «військова загроза України», в так званих «ДЛНР» немає. Тому зросте незадоволення у «республіках». Відсутність бойових дій знімає потугу військового тиску з боку РФ. Бо якщо не стріляти, менше віритимуть у застосування сили взагалі. І кремль знає про це на власному досвіді. А це дасть можливість активніше просувати українські інтереси у домовленостях. І найважливіше – дедлайн для режиму припинення вогню є, а санкцій за його порушення – немає. Думаю, що я достатньо перелічив для того, щоб обстріли не зупинились?
Найголовніше – якщо після першої домовленостей Зеленського і Путіна не відбудеться реального припинення вогню, його не варто очікувати і в наступні роки. Бо через невиконання втрачатиметься легітимність рішень.
2. Обмін військовополоненими. Є два плюси – перший допуск представників Червоного Хреста до полонених. Другий – прописана норма про те, що почати обмін «з усіх встановлених». Тобто обмін має перспективу відбутись ближчим часом. Найголовнішим мінусом — відсутність термінів та відсутності задокументованого бажання визначення критеріїв, хто може бути визнаний «утримуваною особою» для обміну.
3.Створення нових пунктів перепустку. Шість зон розведення самі напрошуються на те, щоб такі пункти були створені. Тому максимум три точки ми зможемо отримати. Це знизить навантаження на діючі КПВВ та спростить перетин лінії зіткнення мирним населенням. А нагадаю, що в чергах фіксуються навіть смерті.
4.СММ ОБСЄ повинна мати доступ до усієї території України. Ймовірно, йдеться і про неконтрольований кордон також. Але – до кого звертатись, якщо їх будуть обмежувати?
Україна набралась чергових зобов'язань, більшістьх яких треба виконати до наступної зустрічі:
1. Імплементувати формулу Штайнмаєра. Тут є два варіанти:
- просто внести її в перехідні положення закону про особливості місцевого самоврядування в ОРДЛО;
- внести зміни до Конституції.
Путін натякає, що все-таки друге. Але, у нас є вибір – або діяти по духу, або – по букві угод. Та в кожному варіанті – ми отримаємо чергові точки загострення всередині країни.
2.Прийняти та розвести війська ще у трьох точках. Не найгірше наше зобов'язання. Хоча, у Мінських домовленостях про розведення військ жодного слова. Стратегічно, це відкриває вікно можливостей для лобіювання вигідних Україні пунктів, що не передбачені мінськими угодами. Але тактично – це знову ж таки заяви про здачу інтересів України.
3.Узгодити передумови проведення місцевих виборів на Донбасі. Є дедлайн – протягом чотирьох місяців. Ну власне тут найголовніша претензія до української влади. Її заяви (спочатку кордон, а потім — вибори)розбігаються із закладеними в угоду нормами – спочатку обговорюють вибори. Поки що цього не відбулось, але передумови є. Щонайменше про модальності відновлення українського контролю над нашим кордоном взагалі не йдеться.
Плюсом є відсутність згадок про суб'єктність проросійських бойовиків. Як і санкцій щодо їхньої «самодіяльності». Тому, традиційно, ми визнаємо їхню суб'єктність в межах нуля. Але не виключено, що російська сторона на наполягатиме на тому, щоб ми домовлялись з бойовиками. Зокрема, по обміну. Крім того, є відсилання до «мінську» в питанні процедур. А це означає погоджувати модальність виборів та особливий статус з представниками ОРДЛО.
Як показує практики, зустріч навесні відбудеться лише в разі виконання Україною своїх зобов'язань. Можна також розраховувати і на інтенсифікацію перемовин в межах «Путін-Зеленський». Але, так ми все так само лишаємось заручниками мінських угод, які були підписані під військовим тиском. І так само наступає на граблі відсутності санкцій для тих, хто порушує підписані домовленості. А це розв'язує і так не дуже зв'язані руки Кремля.
І на останок. Ми не будемо вирішувати проблему Донбасу через поступки територіями — сказав Зеленський на прес-конференції. Тобто пропозиція про таке пролунала. Бо єдиний територіальний обмін, прийнятний Росії – це Крим. Тому можна порадіти за патріотизм Зеленського. Але варто розуміти, що якби Кремль не заявляв, що «Крим поза процесом», жоден формат переговорів, у якому відсутній півострів, не вирішить проблему Донбасу