Як ми вже казали, віруси є скрізь де є життя, бо саме в живих клітинах вони здатні розвиватись і репродуктувати. Ми для них, це те ж саме, що для людей планета Земля. Місце для проживання і продовження роду.


Ми ж звісно не хочемо вбивати свою планету, правда ж? Але хтось скаже, що ми зараз летимо на всіх парах до її знищення.


І буде правий. Бо ми себе ведемо, як вірусні частинки агресивного штаму вірусу. Ми тільки беремо. Без міри, без обмежень, без можливості збереження життя планети і відповідно наших життів.


Ось саме так себе веде агресивний вірус.


Але якщо так станеться, що ми таки доб'ємо планету Земля, (як агресивні віруси добивають живий організм) але частині з нас, на ракетах Falkon 99, вдасться перетнути простори неосяжного космосу і продовжити своє життя на якійсь іншій планеті Всесвіту – то ці наші наступні покоління вже не будуть такими агресивними штамами.


В наших генах зміниться інформація – що для того, щоб вижити, ми повинні себе вести менш агресивно з середовищем, яке дає нам життя. От тоді ми змутуємо у штам менш агресивних вірусів (людей).


Так само відбувається і з мутацією вірусів. Так само буде відбуватись з мутацією так званого коронавірусу.


Але для того, щоб коронавірус змутував у більш безпечну форму потрібен час.


Взагалі, якщо підходити до взаємодії людини та активного вірусу ми повинні відрізняти два підходи. Цивілізаційний чи особистісний. З точки зору цивілізаційного, нічого страшного – якщо якась кількість виду вимре. З точки зору особистісного це проблема яка нас турбує, бо вірус може вразити нас, наших близьких та рідних.


Сьогодні ми бачимо особистісно-цивілізаційний підхід у боротьбі з епідемією. Світ не так бореться зі самим вірусом (бо неможливо боротись з тим, що неможливо побороти), як намагається зменшити масштаби поширення, локалізувати.


Рано чи пізно, ймовірно протягом двох років, більшість з нас перехворіють цим вірусом, як вже перехворіли іншими вірусами. Але робити ми це маємо дозовано.


Для цього і потрібен карантин та засоби обмеження свободи пересування. Адже не вводячи ці заходи, ми ризикуємо випустити епідемію з під контролю, через що зараження піде масово, не дозовано, хворіти стануть мільйонами. Лікарні будуть переповненні. Апаратів штучного дихання не те, що не хватить — їх існування взагалі ніхто не помітить. Так, таким методом за декілька місяців перехворіє вся країна і ми набудемо швидкий імунітет. Але чи це вартуватиме сотні тисяч, якщо не мільйонів ймовірних жертв, у число яких може входити ваші рідні чи близькі? І чи це вартуватиме колапсу всієї медичної системи, а за нею і всіх інших?


Риторичне питання. Цивілізаційна б точка зору сказала що «Так». Особистісна – «Ні».


Факт є те, що чим довше ми зможемо потягнути час, тим більше шансу, що вірус змутує і більш безпечний для нас штам. А за цей час наше населення буде хворіти дозованими партіями, з якими зможе справитись медична система.


Підсумовуючи хочу сказати, що нам як виду, ще дуже повезло що цей штам вірусу є не настільки агресивним і небезпечним яким б міг бути. Але навіть він показав, що людство ХХІ ст. виявилось не готовим до таких викликів. Абсолютно.


І хоч про вірусні загрози як варіант знищення людства, казало багато світлих умів, той же Стів Гокінс, до прикладу. Але ніхто їх в всерйоз не слухав.


Тому це позитив, що ми зараз зіткнулись з вірусною небезпекою в її лайт варіанті. Бо маємо час і змогу підготуватись до її хард версії, поява якої лише питання часу.