В далекому дитинстві мені купили «Казки Верховини». Цю книжку я зачитав до дірок і до сих пір пам'ятаю практично кожну казочку, і не просто пам'ятаю, вони самі часто приходять в реалії життя.
Останній аргумент
Люципер явно впав у меланхолію. Бо звідки ще може бути таке:
- Моїм першим заступником стане той, хто найбільше назбира електорату!
Почухали чортяки макітри, знизали плечима, але амбіції взяли гору і кинулися вони з пекла на землю збирати душі.
Один чортяка потрапив на Верховину. Оглянувся довкола, аж бачить молодого гуцула. Іде собі Іванко полониною, весело посвистує і не чує біди поряд. Зрадів чортяка такій безтурботності і, аби не тратити часу на різні витребеньки з довірливим електоратом, одразу ж прикинувся купою золота. Побачив Іванко купу золотих монет, зрадів неймовірно і вже було потягнувся обома руками до них, але враз зупинився.
- Опа! А згадай-но Іване кума Степана. – почав міркувати вголос молодий гуцул. — Пам'ятаєш, як він минулого року враз і неймовірно розбагатів? Крута тачка, купа дівок, бари-ресторани… А всім розказував, що побачив самольота, а з нього чомойдан з долярами випав і впав прямо до його рук… А за тиждень весь у синцях ледь приповз із лісу до мене. «Що з тобою, куме?» — забідкався я з переляку. Трохи віддихався кум і прорік: «Пам'ятаєш, я розповідав тобі про чомойдан з баблом, який впав на мене із самольота? Так от, той чомойдан таки упав на мене. Сьогодні. В лісі. Разів зо двадцять впав». Отож, Іване, маєш голову, маєш руки? То обминай халяву десятою дорогою.
Махнув рукою Іванко і, весело посвистуючи, пішов собі далі.
Розізлився від такого нахабства чортяка, затупотів ногами, аж гори задвигтіли. Але діватись йому вже нікуди, бо пекельне правило безальтернативне: взявся за електорат, то розкручуй його до кінця, або сам ставай електоратом. Поміркував чортяка одну мить і опинився перед молодим гуцулом гарною-прегарною дівкою з довгими ногами, з коротенькою спідничкою, яка ледь прикривала задок, з глибоким декольте замість кофтини, з татушкою по всій… Одним словом, Іванко враз очманів, залупав очима і потягнувся до дівки обома руками.
- А де ми з тобою поговоримо… Про квантову механіку? – прорік Іванко.
- Як то де? – млосно видихнула дівка – У тебе дома. І нашо нам та квантова механіка. Ми знайдемо щось цікавіше.
- Опа! – враз прочухався Іванко. – То ти дурепа?
- Звідки ти взяв таку дурню? Якщо я не хочу говорити з тобою про квантову механіку, то я дурепа?
- Таки дурепа. – остаточно утвердився Іванко. – А з дурепами я не хочу мати справи. Досить того, що кум Петро пообіцяв одній дурепі одружитися. Так бідний кум, голодний і весь у синцях, цілу неділю доводив своїй дружині, що обіцяв тільки одружитися з тою дурепою, а хати їй не обіцяв. Отож – гудбай.
І пішов собі Іванко, весело посвистуючи, далі.
Розлютився чортяка від такого нечуваного блюзнірства, аж віхола посеред літа засипала снігом гори. Але що мав робити? Перетворитися на електорат і жити посеред цих гір в задушливому чистому повітрі? Отож сів він на камені і замислився міцно. А прорахувавши всі можливі варіанти, зупинився на останньому. Підстрибнув радісно, окрилений надією і помчав, аби випередити впертого гуцула.
Заходить Іванко до колиби, а посеред вітальні стоїть вже стіл. А на столі всілякі наїдки. А посеред столу останній аргумент — величезна пляшка горілки.
Швидше думки
Ця подія сталася в дуже давні часи, коли гуцули ще не знали ні фейсбуку, ні твітера і від нудьги ходили в ліс чи на полонину в пошуках якоїсь роботи, аби жінка дома не пилячила. Коли найпередовішим засобом зв'язку в нашому селі стала рельса, прикручена до смереки, бо останню трембіту солтис пропив з високим начальством.
А в солтиса було двоє помічників – Іван та Степан. От якось Іванові вранці прийшла до голови нав'язлива думка, що солтис його не любе, тому й платить менше, ніж Степанові. Затим, як Іван одразу ж озвучував усі свої думки, то солтисові нічого не лишалося, як пошкребти отетерілу від ранкового демаршу голову і оглянутися навкруг, в пошуках якихось пояснень.
- Он бачите оту валку, що піднімається на перевал? – зрадів солтис, тицяючи пальцем за обрій. – Мені все одно, кому платити більше, тобі чи Степанові. І коли ти швидше від свого приятеля дізнаєшся все про ту валку, то й платню отримаєш більшу. Зрозумів? – тицьнув пальцем вже в груди Іванові.
- Зрозумів! – бадьоро вигукнув Іван і вихором помчав за купецькою валкою.
А Степан лиш зітхнув і почалапав мовчки за Іваном.
І вже через десять хвилин прилітає захеканий Іван до солтиса.
- То купці із Галича!
- А куди вони прямують?
- Айн момент! – видихнув Іван і знову помчав, як вихор.
А Степан чалапав собі потихеньку.
- В Мукачево ідуть!
- А що вони везуть?
- Щас-с!.. – і зник Іван за брамою.
А Степан чалапав собі потихеньку.
- Сіль везуть…
- А за якою ціною вони сіль купували?
- Хух.. – знову побіг захеканий Іван за купцями.
А Степан тим часом із села вийшов і поволі наздоганяв купців.
- Вони не купували… ту сіль… вони її міняли…
- А на що вони міняли сіль?
- Та я… — рвонув було заморений біганиною Іван, але зміг тільки якось дотягнути до краю села, де й впав знесилений і з заздрістю дивився, як Степан ішов поряд з купцями і про все їх розпитував.
Лежав Іван при дорозі і з розпачем думав про свою сирітську долю, про несправедливість, яка панує на світі.
