«Українська лінія

Наприкінці життя вихованець Тифліської духовної семінарії Йосип Сталін «вправлявся» у лінгвістиці. Причини, з яких радянський диктатор раптово вирішив висловитись на тему, на якій він розумівся вкрай слабко – так остаточно і не з'ясовані. Але його робота «Марксизм и вопросы языкознания» (1950) одразу була визнана «геніальною» і на неї ще довгі роки мусили посилатись реальні спеціалісти з мовознавства в СРСР. Більшість з яких розуміли слабкість та безпорадність викладок та умовиводів «корифея всіх наук».

Випускник Червонопрапорного інституту КДБ СРСР ім. Ю. Андропова Володимир Путін, розмінявши третій десяток років перебування при владі, відчув непереборний потяг до того, щоб внести свою лепту до скарбниці історичної науки.

На умовний «паралелизм» цих двох історій вже звернули увагу багато українських експертів. Власне, останні дії російської влади (наприклад – розпорядження міністра оборони РФ С. Шойгу про обов'язкове вивчення військовими цього опусу) буквально «підштовхують» до такої інтерпретації.

Не менший (а то й більший) ажіотаж навколо вкрай схематичної і неприховано маніпулятивної статті російського правителя ми бачимо і в Україні. Рівень і масштаб обговорення тексту «Об историческом единстве русских и украинцев» такий, що про щось подібне не може навіть мріяти жоден професійний історик чи письменник.

60f40c844a10d.jpg

Зрозуміло, що як і у випадку сталінської «мовознавчої» статті, путінська «історична» стане чітким дороговказом для російського наукового мейнстріму. Втім, левова частка з «авторитетних дослідників» (у тому – й тих, кого в Україні чомусь прийнято вважати «опозиційними» чи «проукраїнськими») і так є щирими російськими шовіністами та переконаними «імперцями». Тому якихось проблем з тим, щоб «сверяться с Путиным» в освічених росіян (у тому, чи навіть й в першу чергу – у «служителів Кліо») не виникне.

Зрештою, для «кабінетних істориків» зацікавленість правителя такими питаннями – це можливість отримати додаткове фінансування (чини, звання, нагороди, пенсії). Причому шанс з'являється у дуже багатьох, адже Путін «широкими мазками» торкнувся найглибших історичних пластів та найрізноплановішої тематики.

Ті, хто спеціалізується на епосі Київської Русі можуть розвивати стару і абсурдну, але все ще «золотоносну» тему «единой древнерусской народности». Те, що така спільнота фізично не могло виникнути в конгломераті розрізнених і вкрай слабко пов'язаних між собою племен, умовно об'єднаних в державі Рюриковичів Х-ХIII століття – немає ніякого значення. Адже йдеться не про пошук «історичної правди», а виключно про формування «історичного бекграунду» для путінських «умовиводів» про «единый народ». До речі, якщо уважно «вчитатись» в цю тезу в контексті відсилок в статті до домонгольського періоду, то можна побачити, що йдеться про те, що росіяни в той час вже існували, а от ніяких українців та білорусів – не було.

І тут є простір для «кормлєнія» медієвістів, які займаються періодом Московського князівства, Великим Князівством Литовським та Річчю Посполитою. Вони обов'язково додадуть «нових фарб» до путінських тез про те, що поява якихось незрозумілих «других русских» (українців та білорусів) пов'язана зі зловорожою діяльністю чужоземців. Адже будь-якому російському патріоту очевидно, що єдине, чим віками жив і про що мріяв пересічний «русскій» на території сучасної України чи Білорусі XIV-XVII ст. – це підпасти під «добру руку» московських владців. «Воссоединиться и слиться с братьями„, так би мовити. Власне, це майже аксіома в російській історіографії – тут не потрібно й ніяких додаткових вказівок від нинішнього «царя».

Не будуть обділені, зрозуміло, й дослідники, які вивчають період «воссоединения» 1654 року. Багатьох з них вже давно «мобілізовано» для обгрунтування старих фальсифікатів, пов'язаних з Переяславськими угодами та підпорядкуванням Київської митрополії Московським патріархам. Інші – діють більш витончено, під радісні аплодисменти своїх колег-малоросів пропагуючи тези про «вековой религиозный гнет» та «эксплуатацию крестьянских масс польскими панами„, яка штовхала українців (“чуть подпорченных русских„) до єдино можливого варіанту – переходу під владу «доброго русского царя„.

Що, звісно, одразу давало їм щастя, свободу і добробут.

60f40ceb3de5d.jpg

Саме про «подымающегося из Русской земли своего царя» думав в останню хвилину свого життя гоголівський Тарас Бульба. Щоправда вже в другій редакції твору, після того як автор був «стимульований» грантом від Миколи І :-).

Сьогоднішній «майстер пера» легко доведе і проілюструє аналогічні тези (а «бумага всё стерпит»). Зрештою, прямо зараз «на ура» в Україні сприймаються дослідження, в яких розповідається, що Росія ніяк не причетна до вибуху кривавої Коліївщини. А Катерина ІІ нібито і в страшному сні не хотіла поділів Польщі…

З невідомих причин Путін не став повторювати свої минулорічні тези про те, що «українців» вигадав/ «створив» граф Ян Потоцький (1761 – 1815). Можна припустити, що це викликано тим, що багато хто таки подивився першоджерело, на яке послався тоді російський правитель. І з'ясував, що йдеться про кумедну і примітивну маніпуляцію. Насправді, Потоцький просто відзначив те, що було самоочевидним для кожного освіченого поляка того часу. І неочевидно для більшості росіян, включно з Путіним, дотепер. А саме – що українці (який би етнонім не використати для них) не є одним народом ані з росіянами, ані з поляками.

Для імітації «об'єктивності» і «виваженості» в статті Путіна обраний період реформ Олександра ІІ. Зокрема, згадано про Валуєвський циркуляр 1863 та Емський Указ 1876 року (дату останнього написано з помилкою, що свідчить, що спічрайтер особливо не заглиблювався, про що власне йдеться). Але одразу ж зроблено обмовку про те, що «здесь важен исторический контекст» – мовляв всі обмеження щодо української мови запроваджувались задля протидії зловорожим і бунтівним полякам, котрі намагались роздмухувати український сепаратизм.

Російським історикам, які «розвиватимуть» цю тему буде трохи важче, адже йдеться про якийсь дивний «вінегрет». З одного боку ніяких українців ніколи не було, з іншого – в неіснуючого народу була своя і дуже не схожа на російську мова (нехай навіть назвати її «діалектом»). З іншого – ніякого ж національного гніту не могло бути (один же народ), а за що ж тоді такі «напіввибачення»? Ну заборонили якусь «блажь и польскую интригу» – так то ж тільки на користь було «неразумным малороссам».

На цьому «полі», втім, вже давно «пасеться» багато російських істориків в штатському. Окремі з них пропонують досить «єзуїтські» схеми «общей истории» кін. ХІХ–поч. ХХ ст. Наприклад – розповідаючи (і багато сучасних малоросів сприймають і поширюють ці виверти як «науковий прорив») про те, що російське чорносотенство є частиною українського національного руху. Або що українці Галичини та Наддніпрянщини – це різні народи, а от культурна та ментальна різниця між жителями, скажімо, Києва та Рязані – фактично невловима.

Загалом, якщо це оцінювати як «текст про історію», то путінська стаття справляє дивне враження недбало підігнаного набору кліше, які вже, в тій чи тій формі озвучувалися російською пропагандою. Західноукраїнські землі виявляються, в одному абзаці, «переданы Польше по Рижскому договору 1921„, а в іншому – стверджується, що Польща їх безчинно захопила і в 1939 «они были возвращены СССР„. Задумана як виправдання «незаконной передачи Крыма Украине» теза про те, що всі республіки-засновники СРСР «должны вернуться в те границы, в которых они вступили в состав Союза» – не враховує, що східний кордон УРСР пролягав в той час зовсім інакше, аніж в 1991 (і не на користь Росії) etc.

Нічого нового не можна побачити в пихатих ремарках про «квазигосударственные образования периода гражданской войны и смуты» (в абзацах про період 1917–1921 рр. в Україні). Так само зрозумілий підтекст у згадках про Донецько-Криворізьку республіку. В останньому випадку, до речі, не зайвим буде згадати про тих, хто виступав, задовго до появи ОРДіЛО, «пропагандистом» історії цього ефемерного утворення і збирав в Україні аудиторії бажаючих «поплакати» над долею «расстрелянной мечты„.

60f40d2815798.jpg

Можна очікувати, що «щасливий білет» витягнуть ті дослідники, які займатимуться «правильним» написанням історії Закарпаття. Путінська згадка про те, що «после освобождения Закарпатья советскими войсками съезд православного населения края высказался за включение Подкарпатской Руси в РСФСР или непосредственно в СССР – на правах отдельной Карпаторусской республики» обов'язково буде оформлена в низку цінних монографії, на кшталт фоліанту про «Донецко-Криворожскую республику» 2011 року.

В принципі, немає особливого сенсу ще більше заглиблюватися в аналіз цього матеріалу як «історичної статті» та повторювати очевидне.

Де-факто, В. Путін написав текст, в якому стверджується що, українців «нет, не было и быть не может» (знаменита цитата з Валуєвського циркуляру 1863 з приводу української мови). Цілому народу пропонується (як «царська милість») лише якийсь мінімальний і гіпотетичний «простір» для існування в вигляді «етнографічного курйозу».

Чим конкретно обґрунтовує і наскільки щиро вірить в свої «викладки» сам російський каудильйо – має другорядне значення. Це варто сприймати як варіацію того ж прийому гібридної війни, як і історію з «ихтамнетами» в Криму. Російських військ в 2014 «не было» тому, що тоді говорити так було ситуативно вигідно Кремлю. Українців «не было и нет» в путінській/російській версії історії, тому що це вигідний «деморалізуючий» прийом в умовах, коли в нашій країні дійсно є мільйони осіб з вкрай плутаною національною самосвідомістю та нульовими уявленнями про власну історію. А гаслом найбільшої електоральної групи є «какая разніца». У випадку ж успішної інтервенції, можна не сумніватись, існування українців було б визнано. Адже не можна ж гордитись перемогою «рускіх над рускіми». Ну і когось же треба було б масово репресувати та, відповідно до вікових традицій, відправляти до Сибіру...

Поза сумнівом, в цій статті висловлені територіальні претензії до України, повне невизнання її кордонів. Не лише на сході, але й на заході. Не варто виключати, що до теми «присусідиться» з півночі Лукашенко, висунувши віртуальні претензії на якісь райони Полісся.

Не приховуються методи, якими буде діяти (та й вже діє) Росія. Це не лише трохи завуальована погроза прямої інтервенції, але й роздмухування сепаратистських настроїв в окремих регіонах. Особливі сподівання наразі покладаються на Закарпаття, Буковину і Бесарабію (що й так давно очевидно).

Впевнений Путін і в ефективності використання, як п'ятої колони, Московського патріархату. До речі, так званий рух «Миряне», через який координується вулична активність РПЦ в Україні, в своїй символіці використовує цілком упізнаваний силует мерлона (зубця) Московського Кремля.

Чи готова Україна не до абстрактної дискусії (а матеріалів та коментарів путінського тексту з'явилося в українських ЗМІ та соцмережах за останні дні більше, аніж можна було прогнозувати), а до конкретної протидії практичним наслідкам, які випливають з цього акту «гібридної війни»?

60f40da284ac9.jpg

На це питання немає однозначної відповіді. Росіяни часто цитують «фразу Бісмарка» про те, що війни виграють не генерали, а вчителі та священики (згрубша – просвітники і пропагандисти). Попри те, що це один з вигаданих/приписаних прусському канцлеру висловів, в ньому є раціональне зерно. Треба не ситуативно реагувати, а системно протидіяти загрозам в гуманітарній сфері. Яка в нашій країні – у вкрай занедбаному стані.

Але навряд чи це вдасться розтлумачити вихідцям з масляковського КВН, глядачам «Сватів» (а в цьому серіалі теза про «один народ» просовується більш ефективно, аніж в псевдоісторичній писанині Путіна), адептам Московського патріархату та фанатам Басти, Моргенштерна й Кіркорова в Україні…