Завдяки популярності роману Іллі Ільфа та Євгена Петрова «Золотой теленок» вираз «діти лейтенанта Шмідта» став загальновпізнаваним «мемом», яким позначаються різного роду аферисти-самозванці, котрі видають себе за нащадків знаменитостей.

«Тридцять синів та чотири доньки» (головний герой роману, Остап Бендер, став 35-м «сином» революціонера) були сатиричним відображенням специфічного радянського феномену.

Поява осіб, які стверджували, що вони – «бідні родичі» борців за свободу стала таким собі «побічним ефектом» роботи з популяризації і увічнення пам'яті героїв революцій 1905 та 1917 років. Чиновники на місцях не мали можливості оперативно перевіряти правдивість таких заяв, але й не ризикували відмовляти «лейтенантовим дітям» у допомозі. Адже набагато простіше було виписати шахраю невелику суму матеріальної допомоги, аніж «нарватись» на скандал у випадку, якщо б черговий «син» чи «дочка» виявилися б справжніми.

60bf3d06ae82b.jpg

Реальні приклади такого дрібного аферизму подекуди були набагато більш інтригуючими та заплутаними, аніж ті, що їх описано у авантюрному романі Ільфа та Петрова.

В якості ілюстрації можна навести нетривіальну історію людини, що зуміла не лише «запудрити мізки» радянським посадовцям, представникам Червоного Хреста, церковних управлінь тощо, але й, зрештою, так і не розкрити своєї реальної тожсамості перед чекістами.

Цей сюжет бере початок у грудні 1924 року, коли через польсько-радянський кордон перейшла особа, яка назвалася «Латишенком Антоном Івановичем», уродженцем Гродненщини, 1875 року народження. Незрозуміло, чи були в нього якісь документи, а якщо були – то чи справжні. Оскільки все без виключення, що він розповідав про себе потім – було вигадками. Зокрема – про те, що він є лікарем, що закінчив Варшавський університет і тривалий час працював військовим хірургом. Та й про те, що він має семінарську освіту та сан священика.

Прикордонники передали затриманого Проскурівському ОДПУ, а звідти його переправили на перевірку до Києва. Зрештою, весь процес «верифікації» завершився в Чернігові, де Латишенка, у березні 1925 року, звільнили з-під стражі.

За кримінальним кодексом, який діяв на той час, незаконний перетин кордону не був важким злочином і карався ув'язненням строком до півроку. А отже, від новоприбулого до країни Рад вимагали лише стати на облік як «перебіжчика», отримати посвідку на проживання та не виїздити з місця своєї реєстрації без відповідного дозволу.

Наскільки можна зрозуміти, перших півроку на свободі А. Латишенко намагався працевлаштуватись за одним зі своїх вигаданих фахів. Вдати з себе професійного лікаря йому не вдалось, однак він «прибився» до церкви в с. Дубрівне на Городнянщині. І деякий час там служив, поки його звідти не прогнали парафіяни. Обставини цього також не відомі, сам він пізніше свідчив, що «за пиятику», проте не виключено, що його було таки викрито як самозванця.

Як показали подальші події, буквально кількох місяців вистачило Латишенку для того, щоб глибоко зануритися в радянську дійсність і розробити план своєї успішної «інкорпорації» в неї.

Восени 1925-го його ім'я з'являється в радянських газетах. Згідно повідомленнями, опублікованими в них, священик Антон Латишенко перейшов кордон в ніч з 27 на 28 серпня 1925 року, втікаючи від переслідувань польської влади. А переслідувати було за що – згідно зі свідченнями самого Латишенка він був співучасником вбивства митрополита Варшавського Георгія (Ярошевського). Його брата, архімандрита Смарагда (Латишенка Павла) за це засудили, а сам фігурант пережив просто нелюдські катування у польській в'язниці.

Газетярі особливо ретельно відтворювали деталі знущань, що їх щедро (і часто – все нові й нові) повідомляв перебіжчик, пояснюючи походження шрамів на своєму обличчі. Зрозуміло, що всі радянські журналісти схвалювали його героїчний вчинок – вбивство «митрополита-чорносотенца, собутыльника гетманской и деникинской сволочи„, який, до того ж, «работал на польских панов» та «переводив скажену агітацію на користь православно-католицької унії, в наслідок чого польська православна церква мала підпасти римському папі„.

60bf3c3cf1342.jpg

«Два человека в одном, грузный, неуклюжий поп и ловкий, хитрый мститель. В мутных голубых глазах иногда — холодные огни ненависти. Я его убил! Туда ему и дорога! И опять перед нами провинциальный попик с мутными СПОКОЙНЫМИ глазами. История священника, не принявшего ни старого, ни нового, мечущегося между рясой и кровавым бунтарством, сама по себе интересна» – таку підводку зробила до цієї історії газета «Пролетарий».

60bf3bf749808.jpg

Окрім інтерв'ю різним виданням, Латишенко записався на прийом до Голови Всеукраїнського центрального виконавчого комітету Г. Петровського. Він просив допомогти йому влаштуватись на роботу в якусь з медичних установ. «До чорта рясу, богів і брехунів, буду краще допомогати людям, ніж їх дурити» — так передають в газеті його слова, нібито сказані у приймальні Петровського.

Відчувши себе героєм та «зіркою», колишній перебіжчик вирішив знехтувати обмеженнями, які були накладені на нього ОДПУ та поїхав на Кубань. Мету поїздки він пояснював плутано, але з уривків пізніших показів можна виснувати, що йшлося про якусь аферу з виманюванням грошей у знайомих. У Краснодарі його затримали та допитали місцеві чекісти, змусивши повернутись до Чернігова. Після повернення Латишенку дозволили оселитися в м. Ромни, де він, нарешті, зайнявся оформленням документів для отримання посвідки на проживання. Паралельно йому вдалося переконати представників Радянського Товариства Червоного Хреста та Червоного Напівмісяця у тому, що він є фаховим лікарем і може розпочати прийом хворих у цьому місті.

Для залагодження всіх формальностей псевдолікарю довелося заповнити анкети, знову детально розповісти свою біографію та обставини потрапляння до СРСР.

В слідчій справі збереглося декілька версій «біографії» «Латишенка». У одній він розповів, що є сином військового священика з вищою духовною та медичною освітою. Потім — працював військовим лікарем, нагороджений різними орденами. На початку 1920-х опинився на території Польщі, де йому, з невідомих причин, нібито заборонили займатися медичною практикою. Під впливом брата, архімандрита Смарагда, прийняв духовний сан. А в 1923 допоміг своєму родичу застрелити митрополита Георгія.

Участь в убивстві авантюрист описував по-різному: в одних варіантах він був його безпосереднім свідком, в інших – лише передав вбивці свій револьвер та супроводжував його до Варшави.

Найкумедніше, що OДПУшники засумнівалися у правдивості його свідчень лише тоді, коли виявили при ньому фальшивий документ (нібито виданий Глухівським єпископом, який, на той момент був у в'язниці) та з'ясували, що Латишенко «зсунув» на більш ніж півроку дату свого перетину кордону.

Тоді як фантасмагоричні та завідомо неправдоподібні розповіді про участь афериста у революційному русі – не викликали жодних підозр. Серед іншого там був епізод і про те, що псевдоЛатишенко у 1905 році «служив» у Севастополі та «был втянут в революционную работу, проводимую под руководством лейтенанта Шмидта„. А потім – якимось загадковим чином потрапив на борт бунтівного броненосця «Потьомкін» та, зрештою, був заарештований жандармами в Одесі.

Подробиці про перебіг подій були запозичені «соратником лейтенанта Шмідта» з публікацій у пресі (у 1925 році святкували 20-річчя Революції 1905 року і матеріали на цю тему публікували у кожній радянській газеті). Ці ж газети читали й чекісти, проте дивне співпадіння деталей, схоже, трактувалося ними як доказ правдивості свідчень.

У даному випадку звернення до образу «лейтенанта Шмідта» цікаве ще й тим, шо на варшавському процесі справжнього вбивцю митрополита Георгія захищав відомий правник Тадеуш Врублевський, який у 1905 був адвокатом бунтівного лейтенанта. Втім, у даному випадку йдеться лише про «містичний збіг»: таких подробиць самозванець не знав.

Неможливо з'ясувати, ким насправді була ця людина, яка «на ходу» змінювала покази та «конструювала» все нові та нові версії своєї біографії. Більшість деталей свідчать на користь того, що це був дрібний кримінальник, який втік до СРСР «в пошуках щастя».

Він наївно сподівався, що зможе «вигідно продати» скандальну історію з «попом-терористом» та вскочити до одного з радянських «соціальних ліфтів». Адже в «буржуазній Польщі» йому точно «не світило» стати лікарем чи отримати священицьку хіротонію.

Проте, у підсумку, радянська дійсність «проковтнула» та «перемолола» цього феноменального персонажа. Парадоксальним чином, фальшивий «учасник» варшавського вбивства, в СРСР отримав покарання цілком співмірне з тим, що його відбув справжній вбивця, Павло (Смарагд) Латишенко у Польщі (був амністований після 8 років ув'язнення).

Каральна система не стала «заморочуватися» з тим, щоб встановити хто ж насправді потрапив до її лещат і з яких мотивів він намагався ошукати «советскую власть». Попри повну відсутність доказів (та його категоричну відмову зізнаватись у чомусь такому), Латишенку висунули звинувачення у шпигунстві на користь Польщі.

А щоб ще більше спростити та пришвидшити справу (а також не бажаючи «засвічувати» той факт, що дрібний аферист майже рік успішно «водив за ніс» різних радянських чиновників) – вирішили навіть не імітувати судовий розгляд, а просто визнати «ЛАТЫШЕНКО Антона Ивановича социально-опасным элементом и выслать в Соловецкий концлагерь сроком на три года„. Після звільнення з табору було ще трирічне заслання на Урал, а по тому (у 1931 році) – позбавлення права на проживання в прикордонних районах, «с прикреплением к определенному месту жительства сроком на три года„.

Як і Остапу Бендеру, перетнути кордон у зворотному напрямку та втекти з «радянського раю», «соратнику лейтенанта Шмидта» вже не судилося…