site.ua
член клубу

Феномен «победобесия» (термін вперше вжито ще в 2005 році, коли масштаби явища були на порядок менші, аніж в наступні півтора десятиліття) неодноразово аналізувався істориками, філософами, соціологами, психологами, етнографами, культурологами. Останні, зокрема, вже звертали увагу на те, що в багатьох своїх виявах російський культ «Великой Победы» схожий на низку релігійних рухів в Меланезії, відомих під збірною назвою «карго-культ» (англ. cargo cult — «поклоніння вантажу»).

Прихильників цих вірувань об’єднує «магічне» уявлення про світ, в якому психічна та символічна діяльність тотожна, за впливом на реальність, з діяльністю фізичною.

У випадку з меланезійськими аборигенами це проявляється в тому, що вони вірять, що за допомогою бутафорського повторення/імітації певних дій можна досягнути тих же результатів, що спостерігались тоді, коли це відбувалося вперше і зі справжніми артефактами. Зіштовхнувшись, під час ІІ-ї Світової війни з технологіями, які вони не могли адекватно зрозуміти/витлумачити в рамках своєї культури, вони перетворили їх на предмет поклоніння. Причому з абсолютно прагматичною метою.

Аборигени зафіксували причинно-наслідковий зв’язок між появою на їхніх островах військово-транспортних літаків та тим, що американські солдати починали ділитись з ними якимись небаченими досі продуктами (шоколад, згущене молоко, різні консерви) чи речами, корисними у домашньому господарстві (запальнички, ліхтарики тощо). Війна на Тихому океані тривала достатньо довго (три роки), щоб місцеві жителі встигли призвичаїтися до цієї «нової солодкої реальності». І коли військові згорнули свої бази, а «чарівні» літаки зі смаколиками перестали прилітати, окремі меланезійські племена вирішили «повернути час назад».

Задля цього, з кокосових пальм і соломи вони почали будувати копії злітно-посадкових смуг, аеропортів і радіовеж. Члени культу будують їх, вірячи в те, що ці споруди «приваблять» літаки (які вважаються посланцями духів), заповнені вантажем (карго). Тій же меті слугує імітування «військових навчань», під час яких намагаються повторювати рухи американських військових, малюючи на тілі щось схоже на атрибути військової форми чи нагород.

Прихильники культу вірять, що іноземці мають особливий зв’язок з духами предків, які й виробляють/постачають їхні багатства. А вся незрозуміла поведінка прибульців (типу ходіння строєм, розмов по радіо, будівництва певних об’єктів інфраструктури) – є елементами забезпечення сталого контакту з іншим світом. Навіть більше – хитрим прийомом «білих людей», які змусили божеств допомагати лише їм. Відповідно, все що потрібно зробити – відтворити ці дії-«заклинання» та змусити духів перерозподілити спрямування своїх щедрот та надсилати все необхідне й меланезійцям.

Звісно, у російському випадку йдеться про дещо складніше явище, хоча деякі «повторення» та паралелі є просто разючими. Для прикладу можна згадати побудову, у 2017-му під Москвою, фанерної копії будинку Рейхстагу та його «героїчний штурм». Чи безліч інших масових костюмованих інсценувань подій 1941 – 1945 років.

Карго-культ «Победы» також базується на бажанні «повернути час назад» та навічно зафіксувати статус-кво, який був три чверті сторіччя тому. Але якщо аборигени прагнуть чогось цілком матеріального, то росіяни здійснюють свої «чаклунські» дії задля збереження уявлення про свою велич та непересічну роль у світовій історії. Після 1945 року СРСР (в нинішній російській міфології сприймається виключно як Росія, звідси й путінські заяви про те, що перемога була б досягнута і без інших радянських республік) дійсно сягнув піку своєї могутності та впливовості. Його боялися та своєрідно «поважали» (у російській ментальності це взаємопов’язано, немає розуміння можливості поваги без страху та погрози застосування насильства). Всі подальші радянські успіхи, які є предметом російської гордості (оволодіння атомною зброєю, космічна програма) так чи інакше пов’язані з ІІ-ю Світовою. Без захоплення «західних технологічних секретів» («сувоїв таємних знань») та німецьких фізиків та інженерів («магів») не було б ні радянської атомної бомби, ані польоту в космос. Ба більше – навряд чи був би сконструйований навіть всесвітньо відомий автомат, що його нібито розробив сержант Калашников.

Відповідно, заклинання «На Берлин!» та «Можем повторить!», які тиражуються російською пропагандою та більш ніж охоче підхоплюються пересічними росіянами – це не лише погроза новим військовим вторгненням та руйнуванням «серцевинних земель» європейської цивілізації. Але й анестезійне самозаспокоєння суспільства, яке вважає, що у будь-який момент зможе «догнать и перегнать» Захід. Не зважаючи на очевидну технологічну деградацію та послаблення у всіх сферах, порівняно з періодом «розквіту» СРСР. І що для цього цілком достатньо буде дочекатись вдалого моменту, напасти та захопити трофеї. Адже, як і острів’яни з Тихого Океану, росіяни вважають, що багатства народів західного світу належать їм несправедливо і все це треба «взять и поделить». Але, на відміну від перших – готові боротися за цей перерозподіл на свою користь не лише за допомогою ритуальних звернень до потойбічного світу та мають у своєму розпорядженні цілком реальну, а не бутафорську зброю.

У цьому світосприйнятті «деды, которые воевали» є варіацією на тему героїчних предків, яким вдалося силою відібрати «своє». Що само по собі не просто виправдовує/сакралізує будь-що, що було зроблено «дедами» задля досягнення цієї мети, але й взагалі табуює спроби сприймати/описувати Другу Світову в категоріях реальності. Не вітається навіть вживання терміну «ІІ-га Світова» – лише «Великая Отечественная» (згадаємо, як відповів на питання «Коли почалася Друга Світова?» еталонний представник «русского мира» Олег Царьов), як щось нібито абсолютно особливе і самодостатнє.

Невідомо, як карають інакодумців/«єретиків» (а напевно ж є ті, хто сумніваються, що на заклик, виголошений у вирізані з дерева мікрофони прилетять чарівні карго-літаки) в Меланезії. Але в Росії можна отримати цілком реальний термін ув’язнення за так звані «фальсифікації історії» та «образи ветеранів».

Згідно з нормами законопроекту «О внесении изменения в Уголовный кодекс Российской Федерации (об установлении уголовной ответственности за фальсификацию исторических фактов о причинах и итогах Второй мировой войны)» за твердження, що СРСР причетний до розв’язання Другої світової чи за заперечення основної ролі Радянського Союзу в перемозі пропонувалося карати штрафом в 300 тисяч рублів або позбавленням волі на термін до двох років. Під дію цього закону потраплять всі ті, хто посміє згадати відмінну від офіційної точку зору на пакт Молотова-Рібентропа, напад на Польщу 17 вересня 1939, анексію країн Балтії тощо.

Ще жорсткіші норми містить т.зв. «закон об оскорблении ветеранов», прийнятий 5 квітня 2021. До Кримінального кодексу РФ були внесені додаткові статті, якими передбачено покарання «за отрицание фактов, установленных приговором Нюрнбергского трибунала, одобрение преступлений нацистов и распространение ложных сведений о деятельности СССР во время Второй мировой войны, а также за явное неуважение к датам и символам воинской славы России». До п’яти років ув’язнення можна отримати, на основі таких формулювань, буквально за будь-що. Наприклад – якщо засумніватись, що на Нюрнберзькому трибуналі засуджували дивізію зброї СС «Галичина» (там і справді не розглядалось це питання, але ж в російській версії реальності це не має значення). Або продовжувати наполягати, що в Катині у 1940 сталінський режим порушив норми ведення війни та здійснив злочин проти людяності, розстрілявши тисячі полонених польських офіцерів. «Неповагою» може бути названа публікація архівних документів, які свідчать про факти зґвалтування німецьких жінок радянськими солдатами в 1945-му. Чи навіть поширення фото, на яких зафіксоване мародерство «воинов-освободителей».

Ба більше – неповагою до дат та символів військової слави Росії оголошується несприйняття завідомо фальсифікованих (причому фальсифікації встановлені не якимись зловорожими «іноземними агентами», а самими радянськими слідчими органами) фактів. Яскравий приклад – історія про т. зв. «подвиг 28 панфіловців» під час оборони Москви. Вона була розслідувана Генеральною прокуратурою СРСР у 1948 році та визнана літературною вигадкою. Що не заважає підтримувати цей міф у путінській Росії та знімати дорогі «історичні блокбастери» про подію, якої ніколи не було.

До появи «карго-культу» у тих груп меланезійців, що його прийняли, були поширені різні анімістичні вірування, що «злились» з новою вірою. Російська ж версія «наклалась» на специфічну, «шаманістську» версію Православ’я. В символічному коді якого легко було описати армію офіційно атеїстичного та богоборчого СРСР як «Христове воїнство», а перемогу порівняти з Пасхою. Казкові (чи навіть фантасмагоричні) історії про ікону Казанської Божої матері, з якою на радянському літаку облітали лінію фронту у 1941, «консультації» Сталіна з юродивою Матроною Московською чи «сокровенную жизнь христианина», яку нібито вів маршал Жуков, «соименный св. Георгию Победоносцу» виникли достатньо давно. Проте чимдалі, тим більше на їхнє критичне сприйняття поширюються ті ж табу, що й на вивчення інших складних сторінок історії воєнного часу.

А отже – і це зовсім не гіпербола, нещодавні новації російського законодавства можуть бути застосовані до тих російських релігієзнавців, які вважають що «культ Победы» є потворним покручем двух ідеологій – радянської та православної. В ньому «идея победы оказывается выше религии и морали, более того – она придает сакральный характер преступлениям как государства, так и церкви. Сакрализация армии и полководцев, военных потерь и преступлений, самой войны как божьей брани оправдывает чудовищную жестокость и обесценивает страдания жертв».

Поки що священноначалля Російської православної церкви не зважується зробити останній крок у цій справі та канонізувати Йосифа Сталіна (засвідчивши його «надприродні здібності», завдяки яким він має право увійти до пантеону найвизначніших «духів предків»).

Показово, втім, що ця ідея має певну кількість прихильників серед духовенства та вірних РПЦ, а громадська думка виразно «зондується» для виявлення моменту, коли щось таке можна було б втілити в життя. Наприклад, в 2015-му це публічно пропонував відомий російський письменник Проханов. Створено навіть цілу «іконографію» Сталіна як «генералиссимуса священной христовой победы». Сталін мав бути увічнений й на мозаїці у освяченому минулого року Головному храмі Російських збройних сил – зображення прибрали буквально в останній момент.

Втім, вся споруда і без того просякнута символікою та суто «магічними» (як підкреслив телеканал МО РФ «Звезда» – «каждый сантиметр должен что-то значить») відсилками до «Великой отечественной». Діаметр барабану головного куполу має 19,45 м., висота дзвінниці – 75 метрів (на знак того, що з Дня Перемоги минуло 75 років). Малий купол в діаметрі 14,18 метрів (1418 днів тривав «сакралізований» період Другої Світової, між 22 червня 1941 та 9 травня 1945). 1 418 середньостатистичних людських кроків складає «Дорога памяти» на території комплексу. Площа мозаїки в інтер’єрі склала 2644 квадратних метрів, що відповідає кількості повних кавалерів Ордена Слави, а висота мандорли (особливої форми німбу, всередині яких поміщається зображення Христа або Богоматері) визначена в 11694 міліметрів (за кількістю учасників війни, які отримали звання Радянського Союзу) etc.

Поза сумнівом, ця споруда технічно та символічно на порядки складніша, аніж меланезійські дерев’яні карго-святилища. Але є виявом спорідненої духовної практики…

«Українська лінія»/«UkrLine», 5 травня 2021

andriy.starodub
Andriy Starodub

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація

Рекомендації