Інавгурація Віктора Януковича у лютому 2010 року запам'яталась кількома «містичними знаками» (руйнування пам'ятника засновникам Києва, коливання вхідних дверей у Верховній Раді тощо), що їх неможливо витлумачити раціонально.

Але в ці дні відбулися й не менш «енігматичні» події, що все ж піддаються раціональним інтерпретаціям.

Однією з них було те, що президентську присягу Янукович складав, маючи на руці малопомітну додаткову (не передбачену протоколом) «інсигнію» — перстень, що, нібито, належав сину Ярослава Мудрого Всеволоду (1030-1093).

5f200cc624a74.jpg

Цей артефакт походив з колекції мільйонерів Сергія Тарути та Сергія Платонова. Віктору Федоровичу його вручили напередодні інавгурації (формально це зробив київський митрополит Володимир (Сабодан)). Сертифікати, що їх надав «„Музей історичного культурного надбання ПЛАТАР“, містили твердження, що перстень був подарований київському княжичу візантійським імператором Костянтином ІХ Мономахом (біля 1000–1055) у 1043 році, „після підписання мирного договору між Візантією та Київською Руссю“.

5f200b73e9a7d.jpg

Враховуючи той факт, що в історії з перснем були задіяні люди дуже різних (гео)політичних поглядів, освіченості та рівня ерудиції, важко реконструювати всі символічні підтексти, що закладалися цим жестом. Складно також з'ясувати, чи їх було донесено до новообраного українського Гаранта Конституції.

Але найпроблемніше, за браком джерел, описати, що з усього того зрозумів (мав чи міг зрозуміти) сам Янукович.

У будь-якому випадку, зовні це могло виглядати як прямий виклик Москві. Навіть як несподівана „києвоцентрична фронда“ з боку лояльних до неї середовищ.

Адже Всеволод Ярославич був батьком Володимира Мономаха (1053–1125). Так звана „шапка князя Володимира Мономаха“ — неодмінний атрибут коронацій московських великих князів та російських царів. Більш древній „перстень Мономаха“, таким чином, демонстрував (би) старшинство Києва відносно Москви, пряму спадкоємність київської владної традиції від візантійської і т.д. і т.п.

І це було б (могло б бути) непоганою алюзією, якби не одне „але“.

Щодо російської „шапки Мономаха“ відомо, що вона виготовлена не в ХІІ-му, а в XIV-му столітті, і не в Візантії, а десь у Середній Азії. Найвірогідніше, цей головний убір був „пожалуваний“ московському князю Івану Калиті ханом Золотої Орди Узбеком. Легенду ж про його „візантійське походження“ оформили вже аж наприкінці XV-го чи навіть на початку XVI століття.

Про автентичність „перстня Мономаха“ говорити ще важче. Вірогідність появи такого перстня-печатки у 13-літнього князя Всеволода Ярославовича, та ще й на ознаменування візантійсько-руського мирного договору, що реально був підписаний трьома роками пізніше – це щось з розряду не дуже якісного фентезі...

Невпевнені заяви хранителів колекції про справжність цього предмету відверто висміювались спеціалістами, котрі вказували на те, що фальшивка навіть виконана непрофесійно. Адже такого роду персні робились з заглибленим, а не випуклим зображенням. І з „дзеркальним“ порядком розміщення написів.

Ще кумеднішими виглядали твердження, що, попри свою унікальність, перстень коштує не більше 10-15 тисяч гривень. На противагу цьому пролунали вимоги до Януковича задекларувати цінний подарунок, вказавши його справжню вартість. Чи й взагалі передати „реліквію“ на зберігання до державної скарбниці.

Втім, досить швидко про курйоз забули. І до кінця президентства Януковича вже не згадували. „Автори сценарію“ цього сюжету та їхні справжні інтенції — залишились у тіні. Навряд чи хтось з тих, хто був втаємничений у залаштункові деталі даної історії захоче пролити на неї світло і зараз. Невідомо навіть, чи залишився сумнівний „перстень влади“ десь в Україні, чи відбув, разом з власником, до (Мордору) Росії.

Що в цій історії найповчальніше?

Вона може бути наочною ілюстрацією до того, що спроби символічно протистояти Росії тупо „мавпуючи“ її міфотворчі методи і прийоми – апріорі приречені на невдачу. Та ще й виглядають провінційним (шапкокрадством) аматорством на тлі багатющої московської традиції привласнення та перекручування чужої історії.

І це — якщо прийняти на віру, що йшлося про, умовно, „добрі наміри“. А не чергову — хоча і досить вивернену — спробу висміяти „тупых хахлов“...

5f201886171de.jpg