Ось вже більш ніж півроку, «циганська тема» є провідною у більшості українських ЗМІ, а її головним меседжем є те, що «погані українські неонацисти» (читай – українські націоналісти) розпочали «акцію залякування та переслідування на етнічному ґрунті»… При цьому, особливе «антинаціоналістичне», навіть «антиукраїнське» забарвлення ця тема отримала після вбивства молодого цигана у Львові. Ще до закінчення слідства та вироку суду, ліберальні та ліволіберальні видання, «винесли вердикт» - «організаторами злочину є українські націоналісти». Цікаво, але їх мало турбує те, що назва організації, до якої нібито належали нападники, практично нікому невідома…. Однак, на великий жаль, «за кадром» залишилися обставини, які, власно, привели до загострення відносин між циганською меншиною та рештою українського суспільства. Тому у цій статті ми спробуємо дослідити анатомію конфлікту, який привів до трагічних наслідків.

Мусимо відразу нагадати, що для України, як і для інших країн Європи, «циганська проблема» не є новою. Вона регулярно повстає та загострюється практично у всіх країнах. Так, наприклад, Франція регулярно висилає з своєї території циганські табори, при цьому це не робиться топовою темою для європейських політиків та провідних ЗМІ, а протестами, останнім часом, «страждає» тільки невелика кількість місцевих політичних маргіналів. З решти, до недавнього часу, і українська влада досить успішно вирішувала цю проблему. Принаймні, вона, як мінімум, не робилася топовою темою та не привертала стільки уваги всіх суспільних інститутів: від Верховної Ради до керівників традиційних українських Церков. Однак, починаючи десь від 2006 – 2008 років, «циганська проблема» починає стрімко загострюватися в Україні та, як відзначають практично всі аналітики, навіть з огляду на останні трагічні події та реакцію властей, продовжує цю динаміку. Отже, що сталося?

На наш погляд, основною причиною загострення є поступове ухилення державних інститутів від вирішення «циганської проблеми». Це сталося з багатьох причин, але ми тут відзначимо тільки основні:

1. Значна лібералізація діючого українського законодавства, найперше – Кримінального кодексу та Кодексу про адміністративні правопорушення. Поліції (до недавнього часу – міліції) стало практично неможливо реально притягнути до відповідальності не тільки за дрібні, а навіть за ряд середніх злочинів. Процедура притягнення до відповідальності за подібні злочини та адміністративні правопорушення настільки складна, що правоохоронні органи відверто відмовляються це робить, особливо коли справа йде про табірних циган. До того ж, суди вже традиційно відмовляються застосовувати до злочинців реальний арешт, якщо це неповнолітні та жінки. Коли ж, таку справу і вдається довести до суду, то злочинці отримують умовний термін або штраф… Крім того, правоохоронці реально побоюються цькування з боку різноманітних «правозахисних» організацій за «етнічні переслідування».

Результатом такого становища є те, що від 2008 року (крайня межа нашого дослідування) жодний затриманий органами правопорядку представник циганської меншини за здійснення дрібних (і середньої важкості) злочинів та адміністративних правопорушень, а це на 98% неповнолітні та жінки, не отримав реального покарання. Жодна циганка, яка є мати неповнолітніх злочинців, які затримувалися органами МВС два і більш разів на протязі 2008 – 2018 років, не була позбавлена материнських прав. Є багата випадків, коли циганська дитина затримувалася до п’яти разів за рік, але її батьки навіть не притягувалися до відповідальності.

2. Європейський курс України, особливо підписання асоціації з ЄС, активізував діяльність різноманітних «моніторингових місій», які, у співробітництві з різними громадськими організаціями, переважно правозахисної спрямованості, розпочали ретельний пошук крапок прикладання своєї активності, бо саме вона забезпечує їм непогане існування за спонсорські гроші. У цьому контексті, «захист прав циган» є однією з найбільш перспективних справ, бо, крім значних грошевих потоків офіційних інституцій ЄС та приватних спонсорів, тут традиційно спостерігається провал практично всіх проектів, а це дозволяє безконтрольно списувати гроші, адже йдеться про створення шкіл, до яких не стануть ходити циганські діти, медичних пунктів, де їм будуть видавати безкоштовний аспірин та роздачу гуманітарної допомоги, яку ніхто не рахує. Бо абсолютна більшість циган не бажає отримувати освіту, відмовитися від ранніх шлюбів, застосовувати контрацептиви, позбутися баронів та набути фах.

Не зайвим буде відзначити, що на «циганській темі» у ЄС «сидять» переважно депутати або чиновники, які з’являються ліволібералами та знаходяться на маргінесі політичного життя. Вони роблять ставку на популізм на гучні гасла, які можуть надати їм голоси асоціальних груп населення, переважно мігрантів та декларованих лівих… Але в Україні ці особи отримують те, чого позбавлені у своїх країнах – можливість реального впливу на суспільні та політичні процеси. Адже тут будь-якій закордонний депутат, чиновник або представник громадської інституції з гучною назвою, є незаперечливим авторитетом для політиків та значної частини суспільства.

Крім того, притягнуті закордонними маргіналами грошові ресурси, дали змогу залучити до процесу імітації діяльності та «розпилу» грантів не тільки місцевих лівих або ліволіберальних маргиналів, що виступають від ім’я різноманітних «правозахисних» організацій і груп, але і певних депутатів різних рівнів та представників виконавчої влади (про що мова піде нижче)

3. Усе вище відзначене дуже міцно повпливало на місцеву виконавчу владу. Найперше – на представників місцевої адміністрації (мерів міст та району владу), яка до цього часу була зацікавлена у зупиненні циганської (етнічної) вуличної злочинності у містах через туристичний бізнес. Вибірність цієї влади поставила її у залежність від різних громадських організацій, особливо зв’язаних з закордонними центрами або депутатами, які могли розпочати компанію по обвинуваченню мерів у ксенофобії або нацизмі. Отже, коли раніше місцева адміністрація тиснула на структури МВС з метою обмеження вуличної циганської злочинності та адміністративних правопорушень через підтримку туристичної привабливості міст, то вже від 2016 – 2017 рр. такий тиск практично був спинений, а місцева влада зайняла, як мінімум, нейтральну позицію.

Крім того, частина місцевої влади почала використовувати співпрацю з «захисниками ромів (циган)» у своїх корисних інтересах. Бо співпраця з відповідними організаціями давала можливість долучитися до грантових коштів та навіть безкоштовно навідати ЄС для участі у відповідних міжнародних конференціях. Їх навіть не бентежив той факт, що практично всі програми ЄС по соціалізації циган зазнали краху. Наприклад, за інформацією болгарської політичної партії «Граждани за европейско развитие на България», реальні затрати у результаті соціалізації циган були на рівні більш ста тисяч євро на людину, яка була соціалізована (якщо брати кількість соціалізованих осіб відносна загальних затрат, враховуючи кошти програм ЄС та приватних спонсорів).

Отже, вже до кінця 2016 року усі міри по зупиненню та профілактиці етнічної злочинності циганської меншині в Україні були практично зупинені на всіх рівнях. І це відразу відчула певна частина циганської громади, що виявилося у суттєвим зростанні циганської вуличної злочинності. Тільки від початку 2017 року і до середини 2018, пілотне дослідження інтернет ресурсів ЗМІ та відкритих даних державних структур, виявило більш як 250 злочинів, що здійснені представниками циганської меншині (у 2011 – 2014 нами зафіксована 63 резонансних злочинів, які потрапили у ЗМІ). Крім того, маємо більш ніж 1,5 тисячі зареєстрованих та підтверджених звернень у різні міські адміністрації на незаконні таборі циган у парках, привокзальної території та інш., які реально визначалися антисоціальною поведінкою та порушували громадський порядок. При цьому, як нам вдалося дізнатися, тільки у 14 випадках влада проявила якусь реакцію (про знесення незаконних таборів та інші передбачені законом дії навіть не йдеться).

Результатом активізації злочинної та антисоціальної посвідники циганської меншині, при повній бездіяльності влади, стало повстання стихійної самооборони громадян. Серед найбільш активних та дієвих, можем відзначити групу «Л.О.В.Ц.І.» з Львову, а також представників «Національного корпусу» у Києві. Однак, як показала практика 2017 р., їх дії на вулицях міст не дали бажаного винику. Через процесуальні обставини, про які ми писали вище, понад 90% правопорушників циганської національності виходили на свободу через кілька годин. Таке становище привело до того, що громадянські активісти, ще літом 2017 р., попередили представників влади: ваша бездіяльність, щодо циганської вуличної злочинності та антисоціальної поведінки, приведе до катастрофічних наслідків….що, власно, і відбулося у 2018 р. Бо цілком природно, коли громадяни, роками споглядаючи бездіяльність влади, самоорганізовуються для самозахисту або звертаються до структур (партій, організацій), які здатні їх захистити.

Природно, що цими обставинами можуть скористатися (і користаються) представники ворожих спецслужб, щоб посіяти безлад в Україні або дискредитувати її на міжнародному рівні. Але ці дії зробилися можливими виключна через наслідок бездіяльності української влади. Як результат – дії поліції по захисту циганських таборів приведуть до ще більш зухвалої поведінки їх мешканців і, на нашу думку, до ще більш радикальних дій представників української громади по самозахисту.

Виникає питання: Що робити?

На нашу думку, враховуючи досвід більшості країн ЄС, найперше багатої та успішної Франції, мусим офіційно визнати очевидний факт: Європа не має дієвих та успішних рецептів соціалізації циганської табірної меншині. Через це її представники, особливо з лівих та ліволіберальних колів, аніяк не можуть диктувати Україні правила поведінки з цією меншиною, особливо через дії Франції, яка тільки у 2013 р. депортувала зі своєї території майже 20.000 циган та знищила 165 таборів (такої кількості депортованих та знищення таборів ми й близько не маємо в Україні, навіть коли підрахуємо всі випадки з 1992 по 2018 рр.).

Тому, як би це не подобалася представникам ліволіберальних організацій та споживачів грантів, єдиним дієвим засобом є «примус до соціалізації» через докладне виконання закону державними органами правопорядку. А саме ліквідацію незаконних таборів; жорстке припинення антисоціальної та кримінальної діяльності циган у містах, особливо з використанням неповнолітніх; догляд за дотриманням прав дитини, з відповідними заходами по позбавленню батьківських прав і т.д. Без цього, з огляду на бездіяльність влади, зухвалість етнічних злочинних угруповань циган буде тільки зростати, і, відповідно, буде зростити і рівень захисту звичайних представників суспільства.

Андрій Грудень

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація