В Україні кожні 4 хвилини одному громадянину діагностують онкологічне захворювання. Кожні 9 хвилин хтось помирає від раку. Приблизно мільйон українців щодня живуть зі страхом повернення хвороби. Рак – це діагноз, який в Україні звучить як вирок. Він викликає розпач та страх, як у самих онкохворих, так і у їхніх близьких та рідних.

Як свідчить практика, у 20% випадків за умови забезпечення ресурсами та належної організації рак можна попередити, профілактувати та виявити захворювання на ранній стадії, що призведе до більш ефективного лікування. Утім, в Україні пацієнти дізнаються про свій діагноз коли шансів на повноцінне одужання вже практично не залишається.

Навіть за умови вкрай обмежених матеріальних та фінансових ресурсів, багато що вирішує їх раціональне використання. Як і на будь-якій іншій війні, війну з раком неможливо виграти, якщо не маєш стратегії перемоги, якщо щодня, крок за кроком, послідовно не втілюєш її план.

Утім, на відміну від розвинених (і навіть не дуже, бо навіть у Зімбабве вона є) країн світу, національна стратегія боротьби з раком в Україні відсутня. І ми платимо за людськими життями, — по одному щокільканадцять хвилин.

Україні вже давно час обзавестися власною Національною стратегією боротьби з раком, аби держава розумно використовувала наявні та планувала необхідні ресурси для попередження та своєчасної діагностики та лікування онкологічних захворювань. Це дозволило б не тільки знизити смертність від онкологічних захворювань, покращило б якість життя хворих, які були проліковані або які, на жаль, не можуть отримувати ніякого спеціального лікування.

Наявність такої стратегії допомогло б зменшити відмінність у якості допомоги між регіонами та стандартизувати медичну допомогу. І що ще важливіше, це дозволило б забезпечити належну паліативну допомогу, аби полегшити останні місяці життя невиліковним пацієнтам, надавши їм належний та якісний догляд.

Тож, з чого варто розпочати будувати державну політику для зменшення захворюваності та смертності? Як це не бюрократично звучить, але першим кроком у цьому напрямку має бути створення робочої групи, що включатиме представників декількох галузей, і, бажано, експертів з декількох країн. Адже лише такий раціональний принцип створення робочої групи може запобігти бюрократичній формалізації стратегії як документа, замість ще одного чиновницького папірця зробить з неї дієвий інструмент.

Отже, хто має розробляти Національну стратегію боротьби із раком.

Перш за все, до такої групи мають входити практикуючі лікарі-онкологи, які не з чуток знають про усі наявні слабкі місця у діагностиці та лікуванні раку.

Не обійдеться ця група також без кваліфікованого епідеміолога. І це не та людина, яка займається розслідуванням епідемії натуральної віспи, черевного тифу чи масового отруєння на весіллі, як у нас звикли уявляти. Завдання цієї людини набагато ширші, лежать у площині вивчення та аналізу відомих показників захворюваності та летальності. А також, дослідженню екзотичних для України показників кількості скринінгованих для порятунку одного життя.

Не зайвим буде додати в цю групу також діагностів, таких як ендоскопісти, радіологи та цитологи.

Окрім спеціалістів-медиків, до такої робочої групи також повинні увійти економісти та фінансисти, без кого всі методичні напрацювання медиків залишаться лише фантазіями.

Неодмінною складовою подібних груп повинні бути представники пацієнтських та громадських організацій, які з середини знають реальні проблеми наявних систем лікування раку і щоденно формують суспільний запит до змін.

Не останню роль у цій робочій групі також відіграватимуть представники міжнародних організацій, як от Всесвітня організація охорони здоров'я (WHO) чи Міжнародний союз проти раку (UICC). Ті, в кого за плечима багаторічний досвід аудитів з оцінки потенціалу боротьби з онкологічними захворюваннями, і хто має неупереджену позицію щодо необхідності змін.

Щодо перших кроків, які мала б зробити робоча група з розробки Національної стратегії боротьби із раком.

Перш за все новостворена робоча група повинна провести аудит наявної служби онкологічної допомоги. Необхідність в зовнішньому аудиті очевидна – жоден керівник неприбуткової організації з якої він отримує значні нефіскальні зиски, не розповість про недоліки в діяльності своєї організації.

Наступний етап — визначення цілей стратегії. Цілі в залежності від аргументів тієї чи іншої когорти в робочій групі можуть дещо відрізнятись, але загалом включаються наступні пункти: 1. Знизити смертність від онкологічних захворювань; 2. Знизити відомі ризики; 3. Підвищити виживаність; 4. Покращити якість медичної допомоги; 5. Поліпшити якість життя пацієнтів які були проліковані або які, на жаль, не можуть отримувати ніякого спеціального лікування; 6. Зменшити відмінність у якості допомоги між регіонами; 7. Модернізувати канцер-реєстр, стандартизувати медичну допомогу/документацію.

Після цього починається найскладніше, адже робочій групі доведеться визначитися, Нацстратегія передбачатиме покращення медичної допомоги пацієнтам з онкологічними захворюваннями на папері, чи все ж таки її створюватимуть заради людей — вже хворих та потенційних пацієнтів.

Якщо, як історично склалося в нашій країні, це перший варіант, тут усе доволі просто: спершу політичним рішенням визначаємо декілька пріоритетних центрів, потім директивно регламентуємо потоки пацієнтів у ці центри з відповідним розподіленням коштів. Відповідно якісно змінюємо робочий склад установ, налагоджуємо зовнішній аудит із наступними змінами, тішимось статистичними показниками за кількістю пролікованих пацієнтів, ускладнень, летальності та кількості пацієнтів, які пройшли через поліклінічне відділення.

Якщо обираємо другий варіант, тут все значно складніше. Адже мова йде про лобіювання політики «здорового міста» та «здорової країни», що передбачає вплив на державну та місцеву політику з урахуванням відомих онкологічних ризиків. Наприклад, вплив на плани будівництва міст та стратегічний розвиток шляхопроводів, враховуючи, в тому числі онкологічну стратегію. Чи то підвищення акцизів та податків на тютюн та алкогольні напої.

В процесі створення Нацстратегії, робоча група зіткнеться з багатьма проблемами. Скажімо, брак кваліфікованих профільних спеціалістів. Адже, як приклад, при реалізації програми національного скринінгу раку шийки матки, небагато лікарів первинної ланки будуть здатні правильно взяти мазок. А ще менше цитологів виявляться спроможними правильно підготувати та інтерпретувати препарат. І це теж проблема, яку потрібно враховувати. І ця проблема стосується не лише цитологів — онкології, української медицини в цілому.

Чи то проблема обладнання. Один відомий український професор-онколог починає свої лекції з того, що в одній з областей на кілька сотень тисяч населення є лише один фіброколоноскоп (прилад для огляду кишківника та можливої ранньої діагностики пухлин кишки або виявлення передракових захворювань). До того ж, далеко не всі державні центри, які повсякденно виконують сотні комп'ютерних томографій, знають про протокол низькодозової комп'ютерної томографії.

Питання розвитку спеціалізованої допомоги населенню у боротьбі з раком найчастіше обговорюється в суспільстві та експертному середовищі. Люди схильні всю провину за виникнення та результат лікування захворювання перекладати на лікарів. Всі хочуть отримати найкраще та найсучасніше лікування, а бажано ще й безкоштовно. Тому в розвитку спеціалізованої допомоги слід, в першу чергу, не забувати про фінансову токсичність багатьох сучасних методів лікування, які, до речі, мають не найвищу ефективність. На цьому етапі знову повинні включитись економісти, з одного боку, та пацієнтські організації, з іншого.

Чиновники зазвичай все вимірюють категоріями жив/помер, одужав/продовжує хворіти, і забувають про якість життя людини з діагнозом рак. Система паліативної допомоги повинна зменшувати страждання пацієнтів і покращувати якість їх життя. І це те, про що найчастіше забувають чиновники. Адже розвиток закладів паліативної допомоги не зможе вплинути на показники, які можна розрахувати та викласти на папері. Хіба, почнуть рахувати сльози близьких людей чи посмішки на обличчі хворої людини. І знову, це проблема не лише хворих на рак, це проблема гуманізації усієї медицини в Україні.

Десятки, сотні проблем, вирішення яких вже не маємо часу відкладати. Сподіваюся, ці мої роздуми спонукатимуть наше суспільство нарешті змінити старі пострадянські підходи до боротьби з раком, допоможуть українській онкології слідом за іншими країнами світу нарешті перегорнути календар з ХХ у ХХІ століття, і, як результат, подарувати надію та повноцінне життя сотням тисяч людей.


Оригінальний текст УП — https://cutt.ly/TgqaPPQ