site.ua
andrij.bondar
Andrij Bondar
член клубу

Цей текст був написаний до Дня Незалежності 2013 року. Тоді, як усі ми пам'ятаємо, режим Януковича взяв курс на Асоціацію з Європою, панувала загальна суспільна апатія і ще нічого не віщувало наших стрімких катастроф і глибоких метаморфоз. Дивно перечитувати його сьогодні: за два роки утворилося настільки глибоке психологічне провалля між цими двома часовими мітками, що просто не впізнаєш свої слова. Та все ж вони для чогось вийшли з тебе.

З Днем Незалежності, Друзі!


Те, чого не можна було уникнути

Я не знаю, чи я успішний життєвий проект. Мабуть, саме поняття "успішності" безнадійно суб'єктивне і ситуативне. Іноді я вважаю себе, нпрклд, повним лузером. А часом отак подивлюся на себе, ніби трохи збоку, і думаю: "Та чого ж! Життя іде і все без коректур. Могло бути краще, як і в кожному окремому випадку, але... Ну, грошей завжди бракує. А так поглянеш навколо і подумаєш: а кому їх не бракує? Хіба успішним життєвим проектам, приміром, Олександрові Януковичу чи Віктору Пінчуку їх не бракує? Бракує всім."

"Брак" – центральне поняття українського буття. Всі наші проблеми – від вкоріненого в нас чуття голоду, страху залишитись голодним. Звідси неможливість солідарної дії, непопулярність альтруїзму, корупція і розкрадання країни. Ненасиченість сидить у генах. І у принципі не так важливо, скільки ти крадеш – мішок картоплі чи Миколаївський феросплавний завод. Важливо, що крадеш не для того, щоб перейти на якийсь якісно інший щабель, а для того, щоб наїстись. Сам акт крадіжки – це гімн голоду. А відтак ми позбавлені руху вперед, тому що будь-яка наша дія не несе в собі, по суті, жодної іншої складової, крім цього елементарного бажання – втамувати голод.

Чому ми обираємо, умовно кажучи, людей, які, на нашу думку, негідні нас? Тому що вони – наш "оголений прийом". Вони "негідні" нас тільки тому, що є квінтесенцією нас самих, голою негативною антропологією. І цим колють нам очі, відверто і цинічно знущаються, але десь на дні нашого єства ми погоджуємось, тому що в цьому головному рефлексі ми завжди збігаємось. Усі без винятку. Іноді мені здається, що навіть моя, наприклад, меломанія – байка на ту саму тему, хоч ідеться про речі нібито ненамацальні. Я поглинаю музику, як домна залізну руду – хтиво і безжально.

Люди не вміють задовольнятися малим. Люди накладають повну тарілку і з'їдають усе, а потім беруть кавалок хліба і під'їдають. Бо кожна їжа може виявитись останньою. Можна поділитися цією їжею з дітьми, але суто заради інстинкту продовження роду, а не для чогось якісно іншого, світлого і прекрасного. Люди стають їжею. Люди живуть для того, щоб їсти. Люди поїдають інших людей у віртуальних дискусіях. Люди хамлять на вулицях. Люди тупо жеруть. Навіть якщо роблять щось добре і вічне – вони передусім насичують своє самолюбство і втамовують амбіції. Ось у чому наша проблема, наша антропологічна "пастка" і національна "ідея".

Я не знаю, як вийти з цієї пастки, але точно знаю, що її неможливо було уникнути. Останні 100 років ми жили у чудернацькому дурному сні, де, за великим рахунком, не було нічого, крім сперечання Маркса з Дарвіном. І я точно знаю, що нічого посутньо не зміниться за нашого життя. Надія лише на дітей і на внуків. Нашу єдину радість і надію на щось якісно нове. І, можливо, нам доведеться змиритися з тим, що ми всього лише перегній для них. Втім, це краще, ніж бути просто жертвою обставин або історичним непорозумінням.

Зі святом вас, мої голодні співгромадяни! Ломка колись обов'язково закінчиться, земля наїсться кожним із нас і на наших могилах виростуть прекрасні квіти, які не помруть уже ніколи.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація