Такі думки гуляють моєю макітрою давно. Десь зі школи коли першого разу я сказав: «ні». За це був битий ногами, але то інша історія...

Хоча.. Ні. Тут історія і почнеться.

Вчився я у совітській школі. І звісно старші товариші чигала під буфетом малих школяриків аби роздобути собі грошенят на потреби молодих організмів. Ну на цигарки там чи пиво. Дістати по пиці лячно, дорослим пофіг, тож гопорі регулярно мали свій гешефт — совковий лад працює. І от якось сталося так, що я хотів їсти більше ніж стусанів. Звісно ж місцева гопота жарту не зрозуміла. Казки не буде. По пиці я дістав, а гроші втратив. Але найгірше що сталося для мене тоді це я спробував дати здачі. Дарма.

Чому дарма? Бо на відміну від мультиків та кіно, в реальному житті мене повчала директриса та завуч, що краще б я ото відав гроші. Бо то діти з поганих родин і оце нащо мені ті проблеми? Все одно вони «не внушаємі». Ну і звісно мені стало соромно. Незрозуміло та соромно. Бо я ж постраждала сторона, то чому це я маю бути розумнішим? Хіба захищатися не розумно? Ясна ж річ що ні! Бо тоді буде боліти голова в дорослих. А раптом це до райано дійде? Тому краще натиснути на маленького хлопчика, якого потім, при виході з кабінету ще пару разу стукнуть гопарі — ну аби підтвердити свою безкарність.

Та все ж цього разу щасливий кінець буде. Коли в таку ж ситуацію потрапив мій молодший брат я, навчений важкими роками школи, переконав його, що нападника бити по пиці треба доки в того з потилиці юшка не потече. І о диво! Спрацювало! Звісно директорка була не задоволена. Викликала мене і тисла на те, що я: такий гарний, розумний хлопчик, медаліст, гордість школи, маю стати прикладом для молодшого брата. І вона не помилилась — я як розумний хлопчик дав правильні поради брату і більше його ніхто не зачіпав.

Саме таку ситуацію ми спостерігали і спостерігаємо під час «мінського процесу» чи як там зветься сьогодні процес замирення жертви з гвалтівником. Такі ж процеси відбувались коли Чехію чи Польщу згодовували Рейху, а Фінляндію Совітам. Чи ви серйозно думаєте, що ото нас захищала світова спільнота? Чи вони не розуміли, що вимагають від Порошенко підписати в часи коли московітські війська штурмували Дебальцеве? Ні світова спільнота захищала себе. От сковтне Україна, і можна жити собі далі. Вести бізнес, їздити на футбольні чемпіонати і дивитись бокс. Думаєте директорка школи не розуміє, що не покараний малолітній гопарь виростає в гвалтівника чи грабіжника. Прекрасно розуміє. Але то ж станеться колись і, дасть бог, не з нею. А розбиратись буде хтось інший. Так і тут.

Але це була присказка. Тепер до суті. Культурний істеблішмент закликає Сенцова припинити голодування. І як це розуміти? Дуже просто: «Друже ми не можемо тебе витягти і нічого не хочемо з цим робити. Але хочемо аби ти жив. Нам так зручніше не зізнаватися у власному боягузтві.»

Чи хоче Сенцов жити? Безперечно. І я певен він хоче жити нормальним життям, вільної людини. І я цього для нього хочу. Всім серцем. І саме тому мене обурює ідея писати листа Сенцову здатися. Він же голодує не прости московитських катів — тим байдуже. Всім 140 мільйонам зомбі байдуже. Він це робить для нас. Аби ми про нього не забули! Аби ми боролися за нього і за себе. Кожен божий день. Тому я проти таких звернень. Я проти того аби ховатися в комфорт і чекати доки ситуація владнається сама по собі.

І ні я не закликаю бити вітрини в «сбербанках» чи спалити «інтер». Думка це абсолютно здрава та розумна. Але для цього є інші організації і вони непогано пораються. Але і дозволяти цим інструментам працювати в тілі України і висмоктувати соки та отруюючи життя, це ніфіга не демократично і не правильно. Є прекрасна аналогія мультикультуризму та цивілізованості з організмом. У здоровому організмі людини існує до 5кг різноманітних мікроорганізмів які живуть собі і іншим не заважають Це нормально. Але якщо в організмі поселяються глисти терпіти їх — нездорова фігня. Паразитів треба негайно висиляти. Але наш культурний істеблішмент пише листа заручнику країни агресора, а не президенту України з вимогами припинити чи обмежити на території України діяльність агентури країни агресора. Не звертається до Парламенту чи Кабміну. А треба.

Ні це не заклик до рішення проблем тут і зараз, на манер наших північних сусідів. Але будувати демократичні системи в середині країни треба. І вимагати від державних інституцій виконувати свої обов'язки це те що ми маємо робити. І при цьому треба вести постійну роботу в медійному полі. Треба реально міняти парадігму думок. І почати варто з себе.

А саме:

- Не існує ніякої россії чи російської федерації. Ми просто не розуміємо про яку країну іде мова. Існує Московія її мешканці — мокша.

- Звісно мешканці московії не слов'яни (що історичний факт), а мокшанці чи московити.

- Слово «рускій» — взагалі не може означати національність. Навіть у московитському діалекті це прикметник і відповідає на питання «чий?». Національності відповідають на питання «Хто?»

- І так коли мова заходить про «руский язик» ми кажемо, що українську так давно не називають. Десь з сімнадцятого сторіччя. А потім сильно дивуємось, що співрозмовник мав на увазі московитський діалект. Ні це не мова, а лишень діалект.

- Якщо мова заходить про вірян, то тут варто вивчити, що таке «інтердікт». Чому і скільки разів він накладений на москву. І як відділ ФСБ «Московськиї Птаріархат» його обходить. Знаючи все це ви усвідомите наскільки «по-дебільному»ТМ з точки зору Канонічного Православ'я виглядають захожяні до московитських храмів. І звісно про це треба постійно їм нагадувати.

- Звісно ми пам'ятаємо, що УПА та С.Бандера не фігурують у звинувачувальний висновку трибуналу Нюренберга.

- І звісно ми не забули, що совісткий союз вступив у другу світову війну на боці Країн Вісі.

- І звісно не забувати, що московія немає легітимних президента та парламенту. Тому кожного разу коли ми пишемо про нелігітимного президента чи їх нелігітимний парламент — ми не забуваємо писати слово «нелегітимна».

- Так само і про мапу московії. Кенігсберг, Ханьшенвей(Гляньте де це) та Курили - при згадці вказуються як «незаконно окуповані території».

- Ну і ясна річ Харків ніколи не був столицею. Ніколи.

- Голокост страшна трагедія, але у порівнянні з Голодомором це нежить перед бубуонною чумою. І ми маємо на цьому наголошувати. Не тому що євреї погані, а тому що в нас є своя страшна трагедія винуватців якої все ще не засуджено.

Це мовна гігієна, споріднена до того як мити руки чи чистити зуби. Це те що має бути. Аби створювати тиск на медійному полі.

Але не забуваємо казати і про позитивні речі, що відбуваються в Україні та на Русі:

- Мер який займається розвитком свого села (є в нас такий молодець)

- Проект Теплого Міста. Наскільки це прорив. І чому це провалилося в Одесі та Харкові. (І так саме тому, що ми вказуємо на те що вплив московії та московітива згубний для креативу та розвитку).

- Національні герої яких породили «Воля» та «Княжа воля». Створення такого ґатунку та типу літературних персонажів — це вищій пілотаж літератури. Це неймовірне досягнення. І про це треба казати.

- Про те що українці зривають розклади в аеропортах бо авіакомпанії не можуть впоратися з натиском бажаючих злітати на відпочинок.

- І про успіхи наших українських митців та бізнесменів.

- Чи про черговий епічний успіх МОЗ та Супрун. І ні це не сарказм — її проривні реформи заслуговують на купу статей. Але нашим журналіздам переважно цікавіше обслуговувати інтереси автомобільних лобістів чи московитскької церкви.

Всі ці позитивні речі треба висвітлювати постійно, та регулярно. І точно частіше ніж Євробляхи чи скандал у владі. Ми маємо вказувати на позитивні зрушення та зміни.

Кажете дурниці? А подивіться на книжки які видавала московія починаючи з 2004 року. Ну ті про «Поле битви донбас» і інші історії про протистояння бравих ВДВшників та ОПАДівських негрів в степах Донбасу та горах Криму. Ще раз 2004 рік. Ні яких асоціації не сплило в голові, м?

Це все пазлики тої боротьби яку ми маємо вести в повсякденному житті. Ми маємо створювати постійний та потужний медійний тиск. Бо слово це зброя, і доки Третя Світова Війна ще у холодній фазі ми маємо її використовувати. І використовувати активно. Бо чим більшою буде ціна війни тим менше московистким маніякам кортітиме стартувати у гарячу фазу. Бо удар який залишають без відповіді спокушає нападника бити знову. А удар на який відповіли спонукає шукати легшу здобич. Зрештою їжака не їдять не тому що він не смачний.

П.М.: До речі про NATO. Не існує в нашому лексіконі ніякого НАТО — є ОПАД (Організація ПівнічноАтлантичного Договору). А звідки взялося НАТО? СРСР — був членом UNO тому і називав його ООН, перекладаючи. А от NATO – ворог тому його назву не розшифровували і не перекладали. Відмежовуючись від нього. Але ОПАД не ворог для України, а зовсім навпаки. Тож чого ми повторюємо Совкову парадігму? Слово це зброяю

«Громадяни демократичної країни мають власну зброю. А Москва має бути зруйнована.»(с)