site.ua
член клубу

Сьогодні в супермаркеті почув як таксист лаяв військовий парад, голосно розмовляючи по телефону. Покупці в черзі намагалися його заспокоїти, адже мало того, що його відбірна лайка просто вибішувала своєю зухвалістю, так вона стосувалася мабуть найбільш значущого та дорогого, що залишилося в цій країні – Армії. Отримавши потужного стусана від незнайомця, він відірвався від телефону та істерично прокричав у весь голос: «раби, дєбіли». Насправді, судячи з його розмови, розлютив то його не сам парад, а те, що сьогодні він не заробить 1000 грн. А все інше його мало хвилює. Власна кишеня – ось що є мірилом його щастя. Але піклуючись про її щоденне наповнення, він не хоче розуміти якою ціною це здобувається. Це мене заділо як то кажуть за живе.

Якщо хтось наївно думає, що таких людей мало, то мушу розчарувати. Їх багато. Дійсно. Просто треба трохи оглянутися по сторонам. Наприклад, серед моїх колишніх знайомих, друзів таких переважна більшість. Так, війна чітко розділила людей на до та після.

Повертаючись до цієї теми, треба сказати, що це – абсолютно збайдужілі громадяни, які з легкістю мімікрують під будь-які обставини, ненавидять все українське. Вони стояли осторонь під час Революції Гідності, називаючи її слідом за Росією, проектом ЦРУ. Вони не були на Майдані жодного дня, але клеймили протестувальників, називаючи їх «наркоманами». Найогидніше було те, як ці люди закликали мітингарів йти працювати, хоча самі же постійно намагалися обдурити свого начальника, купували лікарняні, тікали з роботи по-раніше, щоб описати своє сіре життя в Однокласніках.

Кожна перемога тоді ще слабкої української держави сприймалася ними як тимчасове явище, мол «почекайте», а з кожною поразкою зростали єхидство та радість.

А коли почалася війна то швидко залізли під дивани, згадали, що в них по 27250 хвороби на один лише мізинець, втекли до родичів в інші області, їх матері діставали хабарями військових комісарів.

А я дуже добре пам’ятаю тривожний День Незалежності 24 серпня 2014 року, який провів в Дебальцеве, серед десантників 25-ї бригади. Ці замурзані голодні воїни щойно повернулися з бойового завдання. Вони були втомлені фізично, морально вихолощені, але в них відчувалася неймовірна гордість та величезна внутрішня сила. Саме там, я зрозумів в чому полягає сила України – в цих людях. На війні, я дізнався, що є справжні українські воїни. Не тогочасні козаки-«кізяки», які полюбляли перед подіями в Криму та Донбасі показати свою маскулінність, а прості хлопці різного віку, в яких достатньо честі та гідності, щоб не придумувати собі відмазки як відкосити та сміливості піти на смерть заради майбутнього країни. Глибоко в тилу, чоловіки ховаються за свої джипи, палаци, охорону, тощо. А там я сам бачив величезне бажання жертовності. Коли замість пафосних промов перед воїнами, командир доступно (матюками) пояснював чергове складнюще завдання, а його підлеглі так само без циркового пафосу, кидали недопалки в випалену донбасівську землю, промовляючи «нада – то нада» і їхали в бій. Багато хто там і залишився. Назавжди.

І якраз ці люди втримали Україну від колапсу. Наші воїни мають повне право показати себе всій країні та світу. Адже, їх вчинки мають набагато більше значення ніж будь-яка міська суєта чи мішура. І коли ви чуєте, що хтось жаліється на пробки в центрі Києва через військовий парад, просто спитайте його, чи хотів би він «подарувати» свою іномарку апалчєнцу з позивним Сопля, який приїхав сюди, щоб встановити «рускій мір» або віддати свою квартиру миролюбивим бурятським танкістам.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація