П'ятеро небайдужих студентів знайшли один одного в соцмережах. Тиждень тому ми не знали один одного, але сьогодні нас об'єднув ціль – передати у військовий шпиталь необхідні речі та ліки для поранених. І завдання – зібрати кошти, що, насправді, – не так і просто, коли ти не той відомий телеведучий або лідер громадської думки.
Якось, спільними зусиллями та, дякуючи Марку Цукербергу, творцю нашої дошки оголошення, ми зібрали 3500 гривень. Купили футболки, капці, ліки та продукти. Певно, для пересічної людини, це не такі й цінні речі, але для поранених бійців, які знаходяться в шпиталі, — необхідні.
Військовий шпиталь. Вечір, вже швидко темніє, хоч тільки шоста година вечора. У нас в руках пакети з футболками, капцями, ліками, фруктами та йогуртами, йдемо у травматологічне відділення. Нас не чекають. Ми просто прямуємо до вже знайомої вітальні. Коридором стоять інвалідні візочки, в палатах – бійці. У одного – поранена рука, в іншого – ноги. Їм в першу чергу підуть знеболюючі.
Заходимо у вітальну. Величезний стіл, певно тут нещодавно вечеряли. Нас зустрічає привітна та одягнена в українське народне вбрання волонтерка Віра Тимошенко.
«Я Тимошенко, але не Юля. Я набагато краще», — говорить, сміючись.
Віра нас радо зустрічає. Питає від кого ми. Відповідаємо, що просто небайдужі. Що її ще більше дивує.
«Фінансування не вистачає. Але справляємось, як можемо», — говорить вона.
Потім дякує, певно двадцять разів нам дякувала. Хоча насправді, це їй потрібно дякувати. Віра весь час там, з військовими і шпиталем, збирає кошти.
Ми ще трішки поговорили і вже йдемо додому. Відчуття – спокою. Трішки, але допомогли нашим.
