site.ua
anastasiia.mozgova
Anastasiia Mozgova
новачок

Інтеграція у європейську культуру, глобалізація, полікультуралізм, мультикультуралізм, толерантність, толерантність і ще раз толерантність – це ті «мудрі», «наукові» , «гарні» і такі популярні слова, які активно сьогодні нав'язують українцям, у той час, коли більшість із нас має спотворене розуміння цих понять, а тому навіть не підозрює, на яку ж небезпеку наражає українську культуру, підтримуючи цю пропаганду.

За часів Незалежної України толерантність перетворилася на своєрідну святиню, на щось божественне, її майже поставили в один ряд із релігією і, нібито, знайшли заклики бути толерантними навіть у Біблії. За останні три роки, впродовж яких Україна намагається вступити до «омріяного ЄС», українці повинні орієнтуватися на Європу, на європейську культуру, українці повинні бути толерантними, толерантними, толерантними, толерантними і ще раз толерантними. Найкрасномовнішим зразком толерантності є сам пан президент, який вельми толерантно (саме так, я це називаю) має свої заводи «Рошен» на території країни-агресора, укладає з нею різноманітні угоди, в той час, як з кремлівської руки вже третій рік гинуть українські бійці, сотні дітей залишаються сиротами, сотні дружин стають вдовами, батьки ховають власних дітей, а українці залишаються просто неба. В країні йде ВІЙНА! А нам всім потрібно бути толерантними, і толерантно вже третій рік називати ВІЙНУ антитерористичною операцією. Люди люблять толерантність, надіються на неї, чекають від неї манни небесної. Ну справді, це ж так «культурно» – бути толерантним, це – так по-європейськи, толерантність – основа європейської культури, на яку нам обов'язково потрібно рівнятися, тому ми повинні бути толерантними до толерантної європейської культури, підтримувати її, і байдуже, що – ціною ВЛАСНОЇ, РІДНОЇ, УКРАЇНСЬКОЇ, СВОЄЇ культури – ми ж бо хочемо до Європи.

Гадаєте, я божевільна? Нехай. Я не хочу, щоб ви були до мене толерантними, Боже збав! Але як кожна вільна людина, яка у демократичній Європі має право на висловлення власної думки, поясню, чому я не хочу рівнятися на Європу, не хочу бути толерантною і, взагалі, ненавиджу цей термін.

Етимологія слова «толерантність»: з латини «tolerantia, -ae, f» означає пасивну терпимість, добровільне страждання. Хмм… надзвичайно чудовий термін, чи не так? Слово, яке асоціюється зі злом, болем, муками, для людини із здоровим глуздом, просто не може мати позитивної конотації і нести у собі радість. Чому я змушена мужньо і толерантно терпіти, бо хтось увірвався у зону мого комфорту і перетворює моє життя на муку? Виходить, що Україна повинна терпіти, коли чужинець вривається у її «зону комфорту», на її територію, окуповує землі? Українці повинні терпіти, усі повинні терпіти, і, чорт забирай, ми терпимо! Найгірше, що ми терпимо. Постійну терпимість вже давно внесено у список основних українських національних рис. Гідно: на Європу потрібно молитися,а Україна… та що там Україна: мені аби місяць світив, а зорі, як хочуть.

Здається, що українські політики за основу своїх переконань взяли рядки із поезії Василя Стуса: «Терпи, терпи — терпець тебе шліфує, сталить твій дух — тож і терпи, терпи.» Воно, наче й похвально, але не дочитали горезнавці української літератури вірш до кінця, того й вимагають терпіти, а доки терпіти і заради чого – так і не пояснили.

У медицині термін «толерантність» застосовується тоді, коли організм вже більше нездатний реагувати на чужорідні речовини, коли він повільно помирає – чудове майбутнє ми обираємо для України.

У своїй статті «Межа толерантності» Ігор Каганець пише: «Для позначення набутої патологічної байдужості до зовнішніх загроз навіть з'явився термін tolerastia (толерастія). Частина дослідників схиляється до думки, що пропаганда толерантності — це масштабна спецоперація з психологічної підготовки людства до грядущого вторгнення «чужих». Щоб не спрацював природний захист, заснований на розпізнаванні «свої-чужі», максимально розширюється «простір толерантності», тобто «діапазон терпіння». Якщо ж таки проявляється суспільний імунітет, то апологети толерастії тут же на нього ставлять клеймо «ксенофобії». В результаті такого комплексного підходу вороже втручання починає сприйматися як щось нормальне».

Нарешті я дійшла до наступного каменя, який охоче кидають в українців разом із повчанням про толерантність – звинувачення у ксенофобії. Я – ксенофоб. Взагалі, кожна людина, у тій чи іншій мірі – ксенофоб. Хтось цього не соромиться, а хтось мовчить, бо це ж нетолерантно – бути ксенофобом. Якщо ти ксенофоб, то ти і фашист, і нацист, і бандерівець, і байдуже, що це абсолютно різні, нетотожні поняття. Одним словом: хтось, десь, колись дав настанову, що це – погано, ганебно, неприпустимо, і всі прийняли за чисту монету. Звичайно, якщо відкидати контекст, то ксенофоби і є справжнім лютим нетолерантним злом, але ж ще у школі нас вчили такого гарного українського прислів'я: «Диму без вогню не буває». У перекладі з грецької «ξένος» (ксенос)означає «чужий», φόβος (фобос) – «страх», отже, ксенофобія – це страх перед чужинцями. Страх – це природний інстинкт, який змушує оберігати те, що для нас є важливим, цінним, а тому ксенофобія є нічим іншим як виявом інстинкту самозбереження у суспільстві. Невже це погано? Існує ще один цікавий, точно не відомий усім «толерантним особистостям», термін – киріофобія. «Кυρίως»(киріос) у перекладі із тієї ж грецької – «господар», і означає цей термін страх і вороже ставлення національних меншин до корінної нації, господарів землі, на яку вони прийшли.

Після Голодомору 1932-1933 років на територію України, у хати заморених голодом українців, переселили етнічних росіян. Народилися їхні діти, внуки, яких етнічні українці поважали, до яких ставилися толерантно, яких вважали українцями, братами. І ось менше, ніж за сто років зійшли плоди, колись кинутих насінин: «етнічні росіяни-українці за паспортом» забажали російську мову зробити державною, затужили за «родіною» і вирішили зробити родіну на Українській землі. Ну а чому ні? Ми ж толерантні, нехай! Що там клаптик тої землі: Крим ж віддали – і нічого, живемо… що там тої війни… Чого варта чиясь-там смерть, не моя ж, головне – толерантність. Головним аргументом для проголошення «лнр» і «днр» були закиди українцям в утисках прав національних меншин, у ксенофобії. Значна частина тих, хто був незгодний із введенням другої державної мови, хто був радикально налаштований проти заворушень ще в Криму, а потім – на Сході України, і був готовий одразу захищати рідну землю зі зброєю у руках – стали політичними в'язнями, а в кращому випадку – їх охрестили фашистами, нацистами, бо нема чого бути «нетолерантними ксенофобами».

А яке вже нам діло до афроамериканців, турків і арабів, які в Україні є більш соціально захищені, ніж українці? Що тут такого, що вони займають наші робочі місця і отримують за це значно більше, ніж, знову ж таки, самі українці? Навіщо нам турбуватися про те, що вони, на нашій ж землі, ставляться до нас як до дешевої робочої сили? Що нам до того, що українські жінки для них – знаряддя для сексуальних втіх? А хто вже має час замислюватися про змішання крові, виродження нації? Навіщо дбати про генофонд, що це за дурниці я тут пишу.. Подумаєш, через сто років українцями будуть називатися темношкірі вузькоокі люди. Головне, аби толерантними були!

Киріофобія породжує ксенофобію, але на це всім байдуже.Природнє бажання людини захистити себе називають неприродним, негуманним, антиєвропейським.

Я чудово ставлюся до іноземців, до людей, у яких погляди є відмінними від моїх, але лише до того моменту, доки вони не пхаються до мого дому зі своїм статутом: тоді вже ніхто не змусить мене їх поважати чи, тим паче, терпіти.

Я поважаю культури різних народів, більше того – деякі з них викликають у мене щире захоплення. Я знаю, що скрізь є люди і є нелюди. Знаю, що були, є і будуть ті, хто мене не розуміє і зі мною не погоджується. Я не хочу «в Європу», бо Україна завжди була в Європі, вона знаходиться у самісінькому центрі Європи, а тому нам непотрібно додаткових підтверджень. Я вірю в Україну. Знаю, що жодна "інтеграція в" чи "орієнтація на" Європу нам не допоможе, доки ми не зрозуміємо, що ми самі боремося за власне щастя і «Європа» нам його просто так не подарує. І я знаю, що ми нічим не гірші за тих, хто є тою "політичною Європою». Не можна бути толерантними до інших держав ціною поваги до власної. Якщо ми кинемо Батьківщину, нашу культуру, наші звичаї під ноги Європі, її культурі і її звичаям – нас розтопчуть! Людина, яка не поважає свою країну, свою землю, своїх батьків, свою мову, свої звичаї ніколи небуде мати поваги і довіри від іноземців, яких би дифірамбів вона не виспівувала країна-чужинці. І це перше, що українці повинні запам'ятати! Ми не повинні фанатіти від чужого – ми повинні любити своє!


Дотолерастилась, "шановна" владо,
Коли в наш дім впустила москаля.
Коли давали зомбувати проросійське стадо,
Й вагались, чи потрібна нам в Криму земля.

Дотолерастились і, як завжди, спізнились,
Коли чекали Путінських ходів.
У Києві ви в Раді за посади бились,
Та за Державність битись жоден не схотів.

Ви маєте очікувані результати –
Змоскалений, обдурений народ.
Народ, той, на який вам глибоко начхати,
Який надмінно кличете ви в кулуарах – "сброд".

Так, дійсно – "сброд", погляньте на це стадо:
Обдерте, бідне, загнане в борги,
В безвиході кричить: "В Рассєю надо",
А українці їм – найперші вороги.

Не українець їм насправді ворог,
Бо влада не належить українцям.
Це ви – провладні, богообрані потвори
Уже давно, немов рабів, народ здали чужинцям.

Народ, в якого знищено освіту,
Який живе історією мертвої держави,
В якому навіть Мовою не можна говорити,
А криміналітет – єдине чинне право.

Це ви, паскуди, не займались Сходом України!
Це ви, московські холуї, створили яничар!
Продовжуйте і далі рвати та ділити,
А наш народ втопіть в крові братерських чвар.

Юрій Руф ("Час революції", 2014)
#духнації