Отже, головне для нас питання: чи готове українське суспільство до наступного еволюційного стрибка? Чи здатні ми, як громадяни, з нашою ментальністю, етикою і мораллю триматися в рамках суспільства з високим рівнем довіри громадян один до одного? Чи зможуть наші люди «не ходити по копаному», коли за ними не стежить начальство? А що як наша звичайна мораль така, що навіть і було б це суспільство раптом створено якимось дивом, тканина довіри була б миттю роздерта соціальною зрадою? А чи змогло б наше суспільство залишатися відкритим для соціальної взаємодії громадян на основі довіри? Чи не була б ця довіра зруйнована тими «розумними» з нас, хто правила честі лишає лохам, а сам починає кооперуватися з такими ж «розумниками» для відтирання інших співгромадян від суспільного блага? Дивлячись на поточний стан суспільства, на це головне питання напрошується відповідь «НІ». І це негативно характеризує нас як націю, говорить про наші властивості, про те, які ми є...., здавалося б. Та ні в якому разі не слід ставити на собі хрест і здаватися без бою! І для цього є обнадійливі підстави.



Хоча Мойсей і водив свій народ по пустелі, чекаючи, коли помруть усі, хто пам'ятає старий життєвий уклад, але практика доводить, що одна й та сама нація, або будучи розділеною, як корейці, або через порівняно короткий термін, як німці, може мати дуже різне за своїми властивостями суспільство. Як ми вже тепер знаємо, різка зміна може відбутися, але не від того, що усі раптом змінили свої соціальні установки і життєві пріоритети. Таке часто трапляється після соціальних потрясінь, коли в критичних точках структури соціуму протягом короткого часу концентруються особистості з не характерними для нації в середньому рисами. Так само як у 17-му році в Росії більшовики, або як у 33-му в Німеччині фашисти змогли різко «перезібрати» свої країни в абсолютно не притаманній для них до цього конфігурації, так і в Україні після кінця Перебудови життя суспільства стали визначати жирні свині з партійно радянської номенклатури останнього призову. А саме ті з них, хто не гребував подвійною мораллю — безпринципні конформісти, що «доїли» комуністичну ідею та зрадили її за першої ж можливості. Саме вони визначили моральне обличчя нашої країни на наступні після розвалу СРСР десятиліття. Але це зовсім не значить, що вони і є ми, що по ним можна адекватно оцінити націю в цілому.



Ми показали, що властивості нації визначаються двома компонентами. За термінологією програмістів першу компоненту можна назвати hardware (залізо). Це характерний для кожної нації склад вроджених типів соціальної поведінки. Його можна вважати незмінною константою, і він визначає, якою може бути друга, змінна компонента — "software" — напрацьовані культурою нації ментальні властивості: повсякденна мораль, етика, звички, традиції і т.п. Так само, як не будь-яку програму можна виконати на будь-якому залізі, так і ментальні властивості нації не можуть бути повністю незалежні від характерного для неї складу соціотипів. У такому поданні можливі відповіді питання про те, чи готові українці вже зараз до побудови відкритого суспільства, розпадаються на варіанти.



Найкращий варіант відповіді: так, готові! Українці — це достатньо свідомий і соціально дисциплінований народ. Правовій демократичній державі необхідно лише дати можливість закріпитися. Образно кажучи, залізо справне, операційна система без помилок, потрібно лише запустити на виконання потрібну прикладну програму.



Другий варіант дещо песимістичний: наш національний характер, наш рівень громадянської свідомості, життєві пріоритети, наші уявлення про державу і владу потребують еволюції. Тобто, народ ми в принципі непоганий, але ментальність і уявлення про державу та свою роль у ньому треба міняти. Комп'ютерна аналогія: залізо підходяще, але і в операційній системі і в прикладній програмі повно помилок. У цьому випадку нам, найімовірніше, доведеться пережити природну, але довгу еволюцію. Однак цілком можливо, що випробування, які випали на нашу долю, навчать нас життю набагато швидше. Це дає надію, але, разом з тим, і лякає. Лякає, бо випробувань ми можемо не витримати. Вони можуть кинути нас у хаос, через те, що нам не вистачить розуму, сміливості і сумління, щоб перескочити на наступний щабель еволюції суспільства. Для порятунку нам доведеться скотитися до авторитаризму, тобто повернути суспільство в його еволюції на щабель нижче.



Третій варіант відповіді найбільш неприємний. Цілком можливо, що даний нам природою набір соціотипов не підходить для побудови ліберальної моделі суспільства. Наше залізо не сумісне з демократичної програмою. У цьому випадку наша перспектива — «ефективний менеджер», який у нас колись вже був. Ну, або шукати зовнішню опору порядку — бути державою-сателітом. В цьому випадку господаря потрібно шукати чим справедливіше і чим добріше. Можливий також варіант стабілізації суспільства через релігійне закріпачення — зараз ним користуються в основному мусульманські країни.



Самі ми позиціонуємо себе як націю, цілком готову до справжньої демократії, і проблему бачимо лише в тому, що хтось (щось) нам заважає. А ось росіяни, наприклад, після демократичних поневірянь вирішили не випендрюватися і в більшості схиляються до думки, що народ потребує міцної руки. Про це свідчить переоцінка Сталіна, яка трапилась з ними останнім часом. Та як дізнатися, які ж ми насправді?!



Здатність нації тримати соціальний лад можна оцінювати по екстремальних ситуаціях, по тому, як вона себе веде, коли НЕ діє державний апарат насильства, що тримає порядок. Тут можна порівняти, наприклад, довжелезні черги голодних німців за їжею в 45-м з тиснявою біля вантажівок з гуманітарною допомогою в Африці. Тривожний для нас індикатор — розграбування магазину Metro в Донецьку. Але його скоріш можна віднести до ексцесів, оскільки в цілому населення України показало високу свідомість на початку 2014-го, коли країна опинилася фактично без влади. Базова культура соціальної взаємодії українців знаходиться на високому рівні. Наша приказка «моя хата з краю», яка на перший погляд свідчить про нашу соціальну пасивність, на другий погляд говорить про те, що ми даємо оточуючим свободу. А це значить — довіряємо їм: ми не очікуємо з їх боку зловмисного замаху на наше особистий простір. На нижньому, побутовому рівні ми відкрите суспільство, на відміну, наприклад, від традиційного чеченського суспільства, яке можна охарактеризувати як озброєний нейтралітет (напевно, тому в нашому національному одязі немає кинджалу). Однак цей факт зовсім не доводить, що ми готові до побудови відритого суспільства на рівні усієї держави.



Наслідки наших вчинків практично відразу і наочно позначаються на найближчому оточенні і отримують негайну оцінку. Але в масштабах держави наслідки цих вчинків малопомітні і наступають у майбутньому, часто досить віддаленому. Тому у нас, на жаль, немає відчуття зв'язку між, наприклад, своїм хабарництвом і життям держави. Ми відчуваємо свою державу, як якусь самостійну незалежну від нас сутність, на яку звалюємо усю провину за наше погане життя. Очевидно, це наслідок відсутності досвіду власної державності: раніше відповідальність за консистентність (цілісність) суспільства за нас ніс наш суверен ( Московія). Серед простого народу немає того відчуття, яке було у перших європейських колоністів Північної Америки: «от як ми зараз побудуємо своє життя, таким воно й буде». Наша еліта також молода, і її поведінка нагадує скоріше поведінку слуги, який надпиває вершки з хазяйського молока, поки господар відвернувся. У неї немає відчуття особистої відповідальності за ресурс, який вона експлуатує і який її годує. Немає і того кодексу честі, який, скажімо, є у англійської феодальної аристократії, яка до цих пір служить опорним каменем Британського союзу. Швидше за все, ми — другий варіант відповіді на поставлене вище питання.



Зв'язок між вчинком і наслідками в масштабах держави найбільш помітний у верхніх шарах суспільства. Вони не тільки відчувають на собі шкоду від гри не за правилами, але, що найголовніше, легко можуть бачити безпосередній зв'язок своїх вчинків з цією шкодою. Зараз український істеблішмент отримує наочний урок того, що буває, коли хтось вирішив занадто сильно потягнути ковдру нас себе, чим густіше зачерпнути із загального котла. Програв не тільки він. У програші опинилися всі. Не факт, що наша еліта правильно засвоїть цей урок, але він явно підштовхує її до вироблення і дотримання якихось правил порядності, а нам пояснює, чому еволюція моралі тече у бік більшої справедливості, і чому практична її імплементація починається у верхніх шарах ієрархії суспільства.



Якщо під совістю розуміти відчуття необхідності виконувати певні (моральні) зобов'язання по відношенню до інших, то наївно думати, що еволюція моралі означає разом з цим і загострення цього відчуття, тобто, що люди стають більш сумлінними. Людська природа має для цього інший, більш дієвий механізм закріплення вироблених обмежень у поведінці. Він заснований на страху. На страху випадання зі свого соціального кола. Екстремальні прояви цього механізму ми можемо бачити в таких феноменах, як дворянська честь або злодійські поняття. Дотримання дворянської честі (або злодійських понять) — ознака благородства, їх порушення — незмивна ганьба і вигнання. Ми не в силах впливати на цей природний механізм закріплення, але ми можемо і маємо впливати на зміст моральних правил, на те, що слід цінувати в людині і суспільстві, а що варто відкидати. Навіть якщо у когось не вистачає власного сумління, і він не в силах сам дотримуватися цих правил, він завжди в змозі вимагати цього від інших. Нехай це називається лицемірством, але навіть в цьому випадку механізм діє. Тим більше він працює, коли є хоча б формальна демократія. Підвищення моральної планки суспільства перетворює формальну демократію в реальну.



Далі без додаткових пояснень (ми наводили їх достатньо) те, до чого нам слід прагнути, а від чого відмовитися.



Нам слід змінити своє ставлення до людей. Ми потураємо пихатості і чванству сучасних господарів життя і зневажливо ставимося до тих, хто опинився нижче за нас на соціальних сходах. Ми зневажливо розпатякуємо про нищебродів і підспівуємо гурту ТІК під їх пісню про «кондукторів дебілів». Це поведінка примітивної соціальної істоти: домогтися приязні від тих, хто вище, сподіваючись потрапити до їхнього кола, і намагатися піднестись над іншими. Простіше кажучи – лизати тих, хто вище і гадити на тих, хто нижче. З цієї азіатчиною ми далеко не заїдемо. Раніше це ще якось можна було виправдовувати нашими післяперебудовний ілюзіями, що демократія і ринок кожного оцінюють по достоїнству, але вже пора зрозуміти, що цю формулу слід читати рівно навпаки: демократія і ринок працюють, коли суспільство вірно оцінює своїх людей. Не правий був Маркс, коли передбачав, що буржуазія перетвориться на нікчемного паразита на тілі майбутнього суспільства. Її функцією досі лишається координація суспільного виробництва. Але координація, а не чергування на фінансових потоках держави і стягування ренти з природних ресурсів та підприємств, створених ще за СРСР. У першому випадку це пошук і замикання на себе нових господарських взаємодій, у другому — членство в корпорації казнокрадів і турбота про те, щоб не члени корпорації не порушували монополію експлуатованого ресурсу. У першому випадку ми отримуємо Ілона Маска, в другому — прокурора Пшонку і бізнесмена Суркіса. Суспільство має навчитися поважати простих людей, що чесно виконують свою справу. Навчитися — значить цінувати їх на рівні естетики, як цінують американці своїх пастухів (ковбоїв), а не на рівні лицемірного державного офіціозу, як радянських стахановців. Ці люди часто дають суспільству набагато більше, ніж воно їх оцінює. Є безліч прикладів, коли місто запливло стоками через одного сантехніка, а величезний завод зупинявся через одного кваліфікованого робітника. Зараз у нас війна. Вона рельєфно виявляє, хто чого вартий, і це єдина користь від неї. Якщо нація не зрозуміє її уроків і буде, як і раніше, годувати респектом клерка з податкової на джипі, що відмазався від армії, і кривити пику від АТОшніка у маршрутці, то в неї немає майбутнього тому, що вона стяжає гній і розкидається золотом.



Нам слід відмовитися від націєруйнівної ідеології цивілізаційного вибору. Росіянам звісно приємно бачити подвиг Тарас Бульби як цивілізаційний вибір українців на користь Росії. Європейцям також приємно бачити наше «прагнення в Європу». І ті й інші говорять нам, що таким чином ми нібито обираємо кращий варіант суспільного ладу, але це неправда. Насправді так ми годуємо респектом чужі еґрегори (об'єднуючи ідеї) і гнобимо свій. «Русский» — це не відповідь на питання «який?». Це відповідь на питання «чий?», втім як і «радянський», як і «європейський». Наші бійці в Донецькому аеропорту гинули зовсім на за те, щоб ми були чиїмись. Однак, стверджуючи свою самодостатність, нам необхідно уникнути іншої крайності, в яку впали росіяни — активної ментальної війни з конкуруючої спільнотою. Вони отримали цю війну по естафеті від Візантії. Вона триває вже більше двох тисяч років, а почалася ще в епоху греко-римських війн. Українці теж брали участь у цій війні на грецькому боціі, і наш європейський вибір — це перебігання в протилежний табір. Тим самим ми підлили масла у вогонь цієї війни. Наша ж задача — не брати участь у цій війні на боці потенційного переможця, а припинити її, або принаймні самим вийти з цієї війни. Це означає, що нашим політикам слід уникати суджень і оцінок чужої сутності: чи то російської, чи то Західної, то чи мусульманської і взагалі, будь-чиєї. Ну, принаймні, хоча б не лаяти. Та навіть і похвала, така, як ото ми співаємо дифірамби європейським цінностям, миттю викликають ревну реакцію їх конкурента. Тут потрібне те, що можна назвати емоційним інтелектом. Подобається хтось нам, не подобається — поки у нас немає явного конфлікту, ми не повинні ставити під сумнів його право жити так, як у нього це виходить. Вступ до Євросоюзу, і взагалі до будь-яких союзів, має бути для нас технічним рішенням, а не питанням цивілізаційного вибору. Ми самі цивілізація. На чужий успіх ми не повинні плюватися жовчю, як це робить зараз Росія, але і не підлещуватися, як зараз це робимо ми. Здорова реакція на їхній успіх — повага і захоплення, але водночас і бажання зробити краще, як боксер, що захоплюється Тайсоном, мріє боксувати краще за Тайсона, а музикант — грати краще за Гілмора. У всякому разі, за іншої постановки питання ми, врешті-решт, розчинимося у більш успішних сусідах. Якщо зовнішній донор порядку (хай то навіть буде Європа) і дасть нам те, чого нам бракує — порядок і економічне процвітання, він натомість обов'язково намагатиметься забрати душу нації, обов'язково насаджуватиме свою ментальність. І не буде в тому його провини, тому, що й ми робили б так само.



Ми маємо бути вдячними Заходу за те, що він допомагає нам захищати нашу країну, але є те, що нам важко, а головне, не слід від них переймати.



Їх концепція вторинності традиційного укладу життя перед демократичним правом геть не спрацьовує. Потоки емігрантів руйнують традиційні суспільства країн Заходу.
Нам не слід брати участь в їх прагненні до повселюдного насадження демократії — не всі нації готові або здатні жити в демократичному суспільстві.



Нам не слід переймати від Заходу їхнє ставлення до сексуальних меншин. Зараз, коли доведено, що це є вродженою особливістю, людство не повинно гнобити таких людей, як це було раніше. Але Захід тут пішов далі ніж терпиме ставлення. Він створив культуру сексменшин, підняв це явище на рівень естетики. Обумовлюється це нібито демократією, але насправді це загроза для демократії. Необхідна для демократії умова – не пов'язаність людей особливими зв'язками. Чи можна бути впевненим, що, пробившись у владу, люди з сексменшин не створять там відповідні угруповання, пов'язані особливими, прихованими від інших зв'язками? Скоріше навпаки. Крім того, такі явища не існують в рафінованому вигляді. Їх часто супроводжує педофілія, яка вже точно не прийнятна, а в той же час неможливо провести чітку межу, що відокремлює одне від іншого. Слід також брати до уваги, що огида до сексменшин є також вродженою рисою, і її неможна скорегувати вихованням чи моральними умовляннями. Демонстративна поведінка сексменшин, така, як їхні паради, дратує цих людей і, в решті решт, у демократичному суспільстві вони також мають право на повагу до їхніх почуттів.



Нам не підходить і європейська зарегульованість правом усіх сторін життя. За допомогою права вирішуються питання, які суспільство не може розв'язати за допомогою моральних обмежень. На побутовому рівні ми все ж відкрите суспільство. Нам не потрібні такі закони, як європейський про заперечення Голокосту або наш про заперечення Голодомору. Тим більше нам не потрібні російські закони, за якими люди потрапляють до в'язниці за танок у церкві або перепосилання картинок «Вконтакте». Наше суспільство є досить зрілим, щоб йому довіряти: навіть в екстремальних умовах ми не скотилися до фашистського конгломерату, як це сталося в Росії. І хоча це заважає нам у війні, але це, врешті-решт, те, за що гинуть наші бійці, бо це і є воля. Ми махновці. Наш принцип сподіватись на совість — «напився — будь людиною» — для нас важливий. Це те, що робить український соціум комфортнішим для звичайного життя, і відсутність чого призводить до невмотивованих масових вбивств у США. Анархія, як суспільний лад, звичайно утопія, але це той ідеал, до якого прагне вільне суспільство. Чим ближче суспільство наближається до цього ідеалу, тим воно вільніше.



Нам слід розуміти, що будь-яка, навіть ледь помітна закономірність у підборі людей до органів влади, чи то засилля донецьких, чи полтавських, або львівських, колишніх товаришів по службі в міліції, армії, людей однієї національності, що не є більшістю в даному регіоні, і т.п. вбиває демократію. Це необхідно придушувати в самому зародку.



Нам нарешті вже слід розпрощатися з баченням наших проблем як частини СРСР що в'їлась в нас, і якої ми ніяк не можемо позбутися. Насправді все навпаки. Це у СРСР були проблеми з тим, що нам і зараз продовжує заважати жити. Соціалізм, як проект, був беззахисний і впав перед загальнолюдськими вадами суспільства, а ми їх помилково приймаємо за пороки соціалізму, називаючи це совком.



Наведене вище носить стратегічний характер, але воно не може дати швидкий результат. Швидкодіючі ліки демократичного суспільства — правильне голосування.



Нам необхідно поміняти критерії оцінки тих, кого ми обираємо. А для цього потрібно розуміти, як працює демократична машина влади. Головна цінність демократичного лідера — бути якісним об'єктом довіри. Брак інших якостей, таких як, наприклад, некомпетентність в юридичних і господарських питаннях, може бути компенсований: у великому суспільстві знайдуться тисячі грамотних юристів і економістів. Якщо ж ми виберемо користолюбця з хорошими юридичними знаннями, то від цього буде мало користі. І навіть навпаки. Юридично підкований пройдисвіт вкрасти може набагато більше. Цей критерій — секрет успіху Західних демократій. Не дарма вони так прискіпливо стежать за моральною охайністю своїх лідерів: у верхівці суспільства має бути стерильно чисте місце, навколо якого збирається машина влади. Найбільш успішним президентом американці визнають Рейгана, хоча він був всього лише актором. Рейган не давав приводу сумніватися у своєму патріотизмі і моральній чистоплотності, і це збирало патріотів-професіоналів навколо нього, оскільки вершина задає правила гри для всієї піраміди влади. На якість лідера впливає, перш за все, вроджений тип соціальної поведінки, а не тільки його інтелект і освіченість. Американці не соромляться вибирати на державні посади спортсменів і артистів. Це виправдовується тим, що такі особистості природою створені для того, щоб виглядати героями в газах суспільства. Між грошима і славою вони завжди виберуть славу. Ми теж маємо перший досвід такого вибору. Це мер Києва Віталій Кличко. І його результати, до речі, поки не виглядають так вже погано на тлі попередників. Але поки що наш улюблений типаж на виборах — голова колгоспу. Це такий вгодований хитрий жук, що вітає всіх з усіма святами, вимовляє патетично-демагогічні промови і проявляє турботу про народ у вигляді нової тролейбусної зупинки або автобусного маршруту. При цьому ми ввічливо не цікавимось, звідки у цього вихідця з народу кортеж з Ландкрузерів з охороною, і чому комунальні об'єкти ми маємо пов'язувати з його ім'ям. Та особливо нам подобається, коли наш кандидат робить щось для народу за «свої» гроші. Мало кого насторожує, чого це він такий добрий. Необхідно зав'язувати з цією практикою. Нам слід перейти на жорсткий відбір за ознакою репутації. Кажуть про когось погано — нафіг з пляжу. І тут ні до чого презумпція невинності, тому що ми нікого НЕ караємо. Тут має працювати презумпція негідності. Ми вибираємо, і маємо право вибрати найкраще. Такий підхід здається на перший погляд наївним — адже так можна обмовити і викинути з гри будь кого. Але це тільки на перший погляд. Якщо суспільство ставить моральну планку високо, то наклепник сам ризикує бути миттєво викинутий на смітник політики за нечесну гру. Ми порушили це просте правило і доля дала нам кривавий і повчальний урок. Але ми так його і НЕ засвоїли. Януковича ні в якому разі не можна було вибирати на тій простій підставі, що він колишній кримінальник. Це табу. Ми ж досі розмірковуємо: «Янукович не зробив те, Янукович зробив це». Дурниця всі ці розпатякування. Або ми благородний народ, для якого президент-зек — незмивна пляма на репутації, або ми лохи, яких розводять правильні пацани.



І наприкінці небезпечний, але швидкий сценарій, який є в нашому розпорядженні. Це сценарій сильного лідера. Нам потрібен лідер і команда навколо нього, одержимі ідеєю встановлення демократичної законності. Адже цілком можливо, що наше суспільство вже готове перейти в іншу якість, і треба лише на якийсь час штучно втримати новий стан речей, щоб ментальне середовище завершило своє доналаштування під новий стан суспільства, коли цей стан буде стійким вже сам по собі. Для виконання цього завдання саме й підходить сильний лідер і згуртована навколо нього команда. Ми знаємо, що згуртоване угруповання може захопити контроль над країною і, нехай на короткий за історичними мірками період, здатне перевести країну в абсолютно не характерний для неї стан. Тим більше такому угрупованню по зубах відсторонити олігархів від влади і викинути артіль хабарників з правоохоронної і судової системи. Лідер, здатний впоратися з олігархами і з корупцією, повинен мати мотивацію більшу, ніж гроші. Такі люди існують, хоча багато хто в це й не вірить. Ними може рухати жага влади, гіпертрофована любов до Батьківщини, почуття помсти, загострене почуття справедливості і т.п. Але проблема в тому, що з таких людей нас влаштує лише особистість з майже непоєднуваним набором якостей. З одного боку вона має прагнути до влади, а з іншого боку повинна віддати владу, коли це буде потрібно. З одного боку вона повинна бути жорсткою, тому що справу їй доведеться мати з жорстким і підлим противником, а з іншого боку вона повинна створити і поставити на крило демократичний механізм. З одного боку вона повинна любити батьківщину, а з іншого боку — не сповзти до шовінізму і не налаштувати проти своєї країни решту Світу. Тому країни, які очікували від сильних лідерів одне, часто отримували зовсім інше. Німеччина, наприклад, так отримала Гітлера. Лі Куан Ю і Піночет — можна сказати вдалі екземпляри в цьому списку. Практичне розставання з демократією на якийсь час можна було б пережити, але чи повернуть її нам потім, як це зробив Піночет? Поки що ні Путін, ні Лукашенко не змогли повторити його подвиг. Стабілізувати ситуацію вони змогли, а ось запустити зрілу демократію в країні поки що не змогли. І не схоже, що вони до цього прагнуть. До того ж Путін ще й зміг якимось дивом налаштувати проти своєї країни майже увесь Світ. Зрозуміти наперед справжні наміри кандидата в «раби на галерах» і передбачати результати його діяльності вельми важко. Наміри ховаються за демагогією, а зрозуміти чого він хоче на підставі його ідеології — теж невдячна справа. Ідеології, як показала практика, така каламутна штука, що розуміти і трактувати їх можна абсолютно по-різному. Захист національних інтересів, наприклад, можна трактувати, як тактику бити першим, а під гаслом боротьби з фашизмом спекти фашистський конгломерат.



Серед теперішніх наших політиків, що претендують на головні ролі, поки проглядається лише один, для кого є мотивація більша, ніж гроші. Це наш Піночет-light Юлія Тимошенко. Вона не відповідає критерію репутаційної чистоти, який ми висунули вище, але поки вона єдина, хто пройшов настільки серйозні спроби дискредитації. І хоча серед людей все ж лишилася думка, що «Тимошенко накрала», та найвищі перевірки, і навіть найняті американські аудитори не змогли нічого довести. За Тимошенко говорять цілий ряд епізодів, де вона діяла, і навіть вступала в конфлікти, явно в національних інтересах. Це суперуспішне на тлі попередників керівництво енергетикою, відсторонення приватних компаній-посередників зі схем імпорту газу, спроба обмежити надбавки на ціни до імпортних ліків (провалена аптечним лобі в парламенті за сприяння Ющенка), видача частини радянських вкладів і ряд інших епізодів. А крім того, зараз вона здається єдина, кому під силу зломити олігархів і викинути їх з влади. Є у неї і привід ґрунтовно розібратися із судовою та правоохоронною системами.



Звичайно, є і аргументи проти Тимошенко. Підозрілим здається, що вона погодилася на високу базову ціну формули ціноутворення в газовому контракті 2009-го року. Є побоювання, що вона зірветься і почне мститися своїм кривдникам, і це стане самоціллю на шкоду державним інтересам. Та й взагалі, може банально повторити один з диктаторських сценаріїв, про які говорилося вище. Але здається наша Юля не така. Думаю, нам варто ризикнути.



That"s ALL, малята



Источник