Згадую, як кажуть, «розвеселі 90-ті», коли хто жив, так це бандюки. І частина з них, хто розумніший, відкривали якісь фірми, чимось торгували, а інколи «крутили каруселі», ганяючи гроші по колу, з фірми на фірму, або ще простіше: брали кредита якомога більше, та зникали у просторі. А що ж фірма? Та ляд з нею, вони, бандюки, до слави відносилися спокійно та в начальство не лізли. А робилося так.

Знаходить бандюк такого собі Васю Пупкіна, бідного на гроші та розум, та починає того обробляти: ось ти ж такий розумний, тобі б гроші- як би розгорнувся! А мені світитися не дуже личить. Так я тобі грошеняток підкину, діла разом крутитимемо, а в фірмі хазяїном офіційно будеш ти. Ну, я тобі довіряю, ти чесна людина, і т.д., і т.п. Потім береться, через своїх людей в банку, гарний кредит, а краще, потім ще й якийся товар, під реалізацію. Васі щось дасть: на, гуляй, заробив!- а потім тихо з кредитом та товаром- тю-тю. І лишається Вася Пупкін, що тільки-но пошив собі обалдєнного двобортного малинового піджака та гордо зве себе бізнесменом.

Потім цей умовний Вася, продавши свої квартиру та машину в рахунок погашення боргу, ще й сяде за грати. При умові, що інші бандюки, яких «кинули», так би мовити, Васині «мовчазні партнери», не відіб'ють бідосі голову, бо тоді, зрозуміло, нікого вже до буцегарні не посадять.

Чомусь досить легко бандюки знаходили собі директорів, так би мовити, зіцголів Фунтів. Мабуть тому, що у нас кожен другий вважає себе потенційним крутим бізнесменом, а кожен перший- ще й політиком. І кожен з них думав, що от саме його ніхто не обдурить, бо він на три метри вглиб бачить льогко, ще й без рентгену. А насправді це бандюки користувались їхньою зарозумілістю, непрофесіоналізмом та вірою в те, що бізнес- аж занадто просто. Ну, купив. Ну, продав. Заробив. Ур-ря!

А дулі. І після короткого періоду носіння малинового пінжака, роз'їжджання на новій «дев'ятці» та кіз у золоті, починався болісний період розуміння, що тебе використали, на тобі заробили, і за їхнє зароблене сидіти саме тобі. Якщо не вб'ють.

Якось розповідав один психолог, який за передвиборчої кампанії спілкувався з Зє, той цілком щиро вважав, що усе зробить на краще. Ну от просто за усе хароше проти усього поганого. А що: він же ж сам розумний? Розумний. А чого не знає, так є кому підказати. І саме він, Бонасьє, врятує Францію, за що отримає прижиттєвого пам'ятника на Хрещатику. Просто на осьовій, напроти станції метро «Хрещатик». І «нє зарастьот к нєму народная тропа».

Те, що розуму хоч у Бонасьє, хоч у Зє, однаково та критично мало, притомним було зрозуміло ще тоді, до виборів. Мабуть, щось недобре почало відчувати вже й саме Зє.

Хтось казав: от, спочатку й Порох хотів з Рашею домовитись, не вийшло, тоді вже почав армію відбудовувати, ну й усе таке. Мовляв, сама логіка подій в такі ж умови поставить Бубочку й він змушено патріотизується (ніфіга собі слівце видумав!). А я скажу: а дулі. Бо далеко куцому до зайця. Бо освіта, тобто її брак (бо Фофин диплом- фількіна грамота, це усім зрозуміло) не дасть Бубочці зняти з очей шори «савєцкого чєловєка». Бо він таким народився, виріс, заробляючи гроші на Расєюшкє, тобто російський шовінізм, який чомусь звуть «інтернаціоналізмом», у нього в крові. і нема такої расєйської брехні про нашу країну, яку не повторив би із задоволенням «найвеличніший». Бо вигодований він російським рубльом. І досі годується. Тому чим далі, чим ближче до «суду», до розставлення крапок над «Ї», тим більше ватними будуть його висловлення, тим більш зрадницькими будуть його ініціативи. Та що далеко ходити: ось Україна виграла в Міжнародному суді проти Московії. Радів наш Фофочка? Привітав нас із перемогою? Щас: перемога України- не його перемога.

А сховатися хотітиметься там, що знає з дитинства. Чому звик довіряти. Де звик заробляти. А це про Москву, а не про Київ.

Поки що у нього є якісь ілюзії, що, мовляв, усе обійдеться, якось саме (або силою його генія) розрулиться, та й що «мовчазні партнери», що колись фінансували та казали: «не сци, ти зможеш, ми допоможемо!»- візьмуть та справді допоможуть.

Дурненьке. Воно вже на такій розтяжці- Волочкова від заздрощів почепиться. А друзям треба більшого та більшого шматка. Їм вже треба усе. Розвали Україну- допоможемо, врятуємо. Ні- розвалимо без тебе, але тоді не ображайся.

І йому вже від них- нікуди. Бо є хоч примарна надія, що врятують.

І хрін би з ним, отим Янєлохом Полшестим, але за державу лячно.