"Вагонниє спори- послєднєє дєло", звичайно. І їхав я "комфортною електричкою", чи то пак, регіональним поїздом в неділю, з Києва на свою малу батьківщину. Їхав собі, нікого не чіпав. Читав, дрімав, аж поки троє тіток, що сиділи поряд, не завелися за вибори. Почалося, звісно, з "як його вижити, як же важко, яка дорога комуналка". Ну й такий-сякий Порошенко, звісно.



Гарно побалакали. Одна з тіток за Бойка згадала, так її ж подруги, без моєї допомоги, нагадали їй і пусту скарбницю навесні 2014, і ті ж пріснопам’ятні "вишки Бойка", та й Овоча згадали незлим та тихим. Якби до рук отих тіток потрапив "двічі несудимий", ніякий доктор Хаус вже б йому не допоміг.



"Так стабільність була"!- пручалася одна з них. А інші до неї: "А прикинь, скільки кредитів нахапали януковичі, щоб якось утримувати оту "стабільність" та долар по 8! По мільярду на місяць. А віддавати нам! Та нашим дітям"!



А я ще й про лютих тіток та дядьків біля фунікулеру на Поштовій згадав: "На Майдан! Там наших дітей б’ють".



Та, що Бойка згадувала, щось там про Зеленського: "А от же нова людина"...



Заклювали її подруги. "Яка така "нова"? То ж блазень! Актор гарний? То й що? Досвіда в політиці- ніякого. Що він вміє? Що зробить? Він відкрито заявляє: робитиму, що скажете. Тобто, сам не знає, що та як треба. Він- лялька. І це зараз він належить Коломойському. Але, як з’явиться потреба, його настільки швидко та непомітно перекупить Москва, що він нічого й зрозуміти не встигне. І керуватимуть нами з Кремля, а Фофа тільки рота розкриватиме. Та читатиме, що в Кремлі напишуть".



Розійшлися тітоньки. Я теж вставив свої п’ять копійок, нагадавши старого та не вельми цензурного анекдота з часів свого совєцького дитинства.



Йдуть кудись Вінні Пух та П’ятачок. Йдуть та співають: "Куди йдемо ми з П’ятачком". І така розмова:



- А куди ми йдемо, Вінні?
- Свиню ...
- Вінні, а вона нам дасть?
- А хто тебе спитає?



Оце,- кажу,- точнісінько про Фофу та Путіна, якщо, не приведи, Господи, виберемо його в Президенти. І Фофа тут аж ніяк не Вінні.



Тітки посміялися та й погодилися зі мною. Тоді 14 рік згадали, як пройшла країна над прірвою- а пенсії платились, а борги потроху віддавались, і зроблено не так вже й мало, хоч, звісно, хочеться усе й відразу. Але, зрозуміло, так не буває. Хоча багато що можна було й дійсно, зробити швидше та краще. Про війну побалакали. Про те, що війну, звісно, можна закінчити хоч зараз, але на умовах Москви. А те, що Расєюшка у нас відгризла, ми усе одно повернемо. І не випросимо, а сама Москва віддасть, коли їй таки припече.



І про те побалакали, що обіцяти можна що завгодно, але хтось обіцяє, а хтось ще й робить. Згадали, як поляки свого часу кляли Бальцеровича, як топили хати чим завгодно, бо газ був аж надто дорогим. Перемучались, а тепер нормально живуть. А ми віримо обіцянкам та "добрим царям": не так, звісно, як на Московії, але все одно, зайва вона, така віра.



А потім тітоньки вийшли собі, а я поїхав далі.



А вчора повертаюсь я до Києва, їду з вокзалу, раптом погляд натикається на зеленого білборда: "Ні обіцянок, ні пробачень". Тут згадав я тіток, з якими разом їхав, нашу розмову, та й подумав: от же хитросраке таке!. Тобто, як щось піде не так (а піде ж обов’язково!), то ось вам: "я ж казав, що нічого не обіцяю! Я ж слуга: мені кажуть, я роблю. Не вийшло? Я робив, що казали, я не винний".



Ще згадав білборда, де обіцяв мені Фофа, що за кожного корупціонера, якого я здам (поліції, НАБУ, чи особисто Фофі- не зрозуміло), я отримаю 10 відсотків від корупціонерових статків. Начебто так. Я не дуже люблю корупцію. Точніше, зовсім не люблю. Але як швидко та оперативно мені виплатять мої 10 відсотків: засідатимуть антикорупційні трійки, як при Єжові чи Берії? Чи ще простіше: я вирішив, що мій сусід корупціонер, заявив- і вуаля?



У простих рішень для складних завдань є два плюси: гарний вигляд та зрозумілість. Та тільки один мінус: неможливість виконання. І той, хто пропонує прості рішення , про цей мінус чудово знає. Просто він (чи вона) настільки не поважає своїх виборців, що обіцяє те, чого не може та й не захоче зробити. А потім: "А я вам не обіцяв"!



Думаймо. Усі разом. Вибираймо відповідально: лідера, а не слугу. Не віримо в легкі та прості рішення. Розуміємо, що система ламається важко та болісно. Для усіх болісно, а надто під час війни, але без цього- не вижити. Не купуємось на сім мішків гречаної вовни, та й на подарунки чи гроші теж не купуємось. Бо можемо задешево продатися. Разом зі своєю країною, яка швидко може стати не нашою. Чиєюсь.



Думаймо.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація