Змушений почати з «що там у цапів?». А там ось що: Франц Клінцевич, є такий госдумівський кадра, заступник голови комітету оборони Совєта Федерації, сьогодні дуже рознєрвнічався, почувши про спільні навчання, на яких відпрацьовували свої навички американські моряки та наші льотчики. Такі навчання, за його словами, порушують усілякі домовленності, «мислімиє і нємислімиє». А Україна, звісно, займається «етнічєскімі чісткамі».

Щодо домовленостей, нагадувати цапові про Будапештський протокол- справа безнадійна. Те, що він не знає, те знати й не бажає. А я б спитав: а чому, батечку, така діарея? Чому лякаєтесь? У вас же ж надпотужні комічєскіє сіли, он і в газетках ваших пишуть: «наш льотчік іспугал»... а далі можна що бажаєш дописати. Кажеш, спільні навчання недружні по відношенню до Росії? Ну то й що з того? А ось нещодавно хтось із колег Клінцевича, якщо не він сам, патякав в якійсь скрепній та миролюбній телепередачі, що Україну треба розділити між Росією та кількома європейськими країнами. Це, звісно, сплашноє міролюбіє, дружнє, ахєрєть яке. Нє, я згоден: «мір- ето война, нєзнаніє- сіла». Усе за Орвелом. Коли російська офіційна особа, під час телетрансляції заявляє, що сусідню державу треба розірвати та зжерти її гарну частину- це, звісно, прояв миролюбства. А коли на південному сході України, українців вбивають за мову та прапор- це, звісно, винен український уряд. Бо вбивства українців- це, виявляється, етнічні чистки, спрямовані проти нещасних язичних.

Коли путінський прихвостень Бородай сумує за величезними грошима, що Росія вгатила на підкуп української влади, на загарбання України в лігво «русского міра», це, звісно, теж прояв «дружби народов». Про бурятско-кадирівсько-центрально-чорнозьомних шахтьоров та трактористів не хочу й згадувати. Хіба що з побажаннями до них, швидше до того чорнозему перебратися на постійне місце проживання. Бо оту саму дружбу вони уявляють собі так, як ні одна нормальна свідома людина не уявлятиме. Хоча, з іншого боку, що можна чекати від тих, хто підполковника автомиєчних військ Мотороллу збирається канонізувати. А від гебучої молі на величезних підборах, що скоро, мабуть, стане царем, мріє завести дитину.

Хтось там, з того ж кодла, що й Клінцевич, нещодавно видав: якщо США допомагатимуть зброєю Україні, тоді вони будуть озброювати окуповані території не потай, а відкрито. От ляпнув, а якщо спитати, у відповідь, мабуть, буде: «Нє тронь мєня, я пріпадочний!». Так, як і уся їхня країна.

Із словами плутанина, на жаль- якище поширене. Дуже часто ця плутанина створюється цілком свідомо, але з широко розкритими очицями, натяками на мізки, як у канарейки. Це типу: «Хто колаборант: я колаборант? Та на мені вишиванка, дивись: тут, тут і тут! І коли слухаю: „Рідна мати моя“- то плааачу! І взагалі: я внє політікі, я за любофф! І шо тут такого»?

А от «такого», пробачте, тут дохера. І знову ж таки пересмикування, підміна значеннь слів. Ну скажи ж чесно: «Так, їздив заробляти. Так, я розумію, що до тих їздив, хто зараз лізе до нас із автоматом». Еге ж, дивись. Так і скаже. Те, що вони собою демонструють: «українця можна й потрібно купити, є такі, що клюють на ваші гроші, треба, щоб їх стало більше. Є такі, які досі вважають вас „братьямі“, а це означає, що колись можна буде знову сказати: „Ми братья, а я- старший“.

Наші „артистичні заробітчани“ усе це розуміють пречудово, тому у відповідь на прямі запитання вони починають істерити: „Так пусть нікто нє єздіт! Іскусство внє політікі!“. І таке інше.

Еге ж, „іскусство“ оралу. „Да я творчєская вся, я такая утончьонная, талант! Со мной сам Лєпс фоткался!“ Ну що з того? Ну помацав Лєпс за вим'ячко, сказав: „Харашо!“- так вже і талант? Так русскій Лєпс дідько зна коли забув, що він- Лепселідзе. А вони, красапєти, щось почули, бо сповзаються додому. Онде дєвочка-уточка теж до України, начебто, пнеться. Ота, про яку якось після Євробачення хтось придумав: „Получілось как всєгда, проіграла Лобода“. Ой, пробачте, вона ж тепер LOBODA, а це додає шарму, краси та, звісно, таланту. Сєдакова, що ніби й співає, але прославилася не співами, а бюстом, вже хоче виступити в Одесі. Та що вам тут, медом намазано?!

І є защітнічкі у наших заробітчан, є, й чимало. „Вот, талант, ви завістнікі, ви нє понімаєтє“. Це таке я учора про Куйок прочитав. Люди добрі, до чого тут талант? До чого??? Якщо вже про талант, так Гітлер дуже непогано малював, мав хист. А Гебельс був доктором мистецтвознавства та класним журналістом. Давайте ми їх за це полюбимо!

Розповім таку бувальщину. Під час Другої світової війни Германія окупувала Данію. Більшість данців вірно сприйняли окупацію: з'явився рух опору, Нільс Бор втік до Британії, розчинивши свою Нобелівську медаль (щоб не лишилася ворогам). А меншість данців служили Гітлерові. І меншість з меншості- із задоволенням. До них відносився й Кнут Гамсун.

Гамсун- це фігура! Навіть незручно порівнювати письменника зі світовим ім'ям, Нобелівського лауреата з літератури, з українською (за походженням) пєвітчіцею. У них була лише одна спільна риса: вони були колаборантами.

Гамсун 1943 року подарував Гебельсові свою Нобелівську медаль. Він щиро співчував нацизму. Я вважаю, та маю на те підстави, що Кароліна Куйок щиро співчуває рашизму. Не вважаєте так? А чому тоді вона виступала на концерті, присвяченому дню російської армії, що окупувала, хай їй абийщо, шмат її, кози- пєвітчіци, Батьківщини? А якщо не можна було не виступати, ну, там страшні чєкісти з наганами за лаштунками, ну, лякали, що не дадуть на Росії заробити, якщо не вийде та не заспіває- то якого біса ще пронікновєнно зі сцени розпиналася, як вона їх, окупантів її ж, сучки, країни, ніжно любить та як ними пишається.

Оці куйки-сєдакови-лободи-дорни та хрін зна які ще артисти орального жанру їдуть туди, сюди... У нас же демократія. А в Данії, коли скінчилася війна, геніального письменника, Нобелівського лауреата, колишню гордість країни, судили. І тільки зважаючи на вік (десь близько 90 років), його відправили додому, а не до тюрми.

Оці усі „творчі заробітчани“, насправді- носії хвороби. Вони несуть такий собі рашизм-лайт: це неважка форма, але достатня для того, щоб пізніше людина, вже заражена, закрила очі на „мижебратья“: а як же, звісно, онде й артисти у нас одні й ті самі. І язик. Ну єйо, ету мову, мнє так прощє. І пішло. А років через кільканадцять, онуки заражених зватимуть якогось майбутнього Путіна, щоб той пришол і ввьол. До речі, отой „рашизм-лайт“, він теж здатен і істерику викликати, „запрєтітє Пушкіна!“, чи ще щось. І буде така форма хвороби розповзатися країною, поки не навчимося слова використовувати вірно. Як в даному випадку: не „творчєская лічность“, а повія. Не „я за любофф“, а за гроші.

І насамкінець, старий, часів перебудови анекдот. Теж, до речі, про слова. Так ось: йдуть вулицею два російських націоналіста. Коли один іншому каже:

-Вась, глянь, на той сторонє по тротуару ж»дяра ідьот. Давай єму наваляєм!

-Ти глянь, какой он здоровий, єщо нам наваляєт.

-Йопта, а нам за што?

Що не кажіть, а цей анекдот про росіян придумали самі росіяни.