site.ua
член клубу

— А це дуже цікава люлька, — сказав Іван Никифорович із хитрим блиском жовтавих оченят. — У часи Миколи Палкіна завдяки такій люльці можна було й у Сибір поїхати за казенний кошт.

За вікнами, після хуртовини, виднілися високі білі кучугури, тьмяно рожевів морозний захід, по шибках повзли крижані візерунки. У розжареній печі, обкладеній світло-блакитними кахлями з квітковим малюнком, потріскували дубові поліна, додаючи затишку вітальні Івана Івановича, прикрашеній колекцією люльок.

Яких люльок там тільки не було! З довгими чубуками й мундштуками, геть згризеними міцними зубами запорізьких розбишак ще на берегах Туреччини та в чайках, обшитих очеретом, на Чорному морі. Глиняних голландських череп’янок і коштовних порцелянок, що їх привозили з Європи військові найманці-козаки ще за часів взяття Дюнкерка. Простих носогрійок і цупечок та бойових люльок видатних козарлюг, завбільшки з кулак, окованих міддю й оздоблених бурштином і намистом.

Але серед цього розмаїття Івану Никифоровичу впала в очі саме люлька з вирізьбленими на ній масонськими знаками. Ця люлька зі старого наросту кореня середземноморського вересу, з мундштуком зі слонової кістки, добре збереглася, бо, мабуть, користувалися нею рідко. Бріарова чаша, розміром із добрячий кулак, мала різьбу з десятків чудернацьких символів, довгий чубук був окований сріблом із карбуванням мальтійським хрестом, загубник із бурштину у формі риб’ячого хвоста теж приховував на собі загадкові позначки.

— Палкіна? Ви маєте на увазі імператора Миколу Першого? То і при Другому ще можливо задарма з’їздити в казенному вагоні до Сибіру за якусь дрібничку, — у тон приятелю відповів Іван Іванович, з посмішкою подивившись із верхівки свого зросту на маленького товстуна, що задумливо підкручував рудого вуса. — А що ви на тій люльці таке дивне роздивилися?

— Річ у тому, що на люльці накреслені масонські символи. А як відомо, на початку ХІХ сторіччя на Полтавщині був осередок впливової масонської ложі. У неї входили навіть такі багатії, як Кочубей. Та керували цим осередком зовсім інші люди, а багатії були лише, так би мовити, на похваті. Грошові мішки, не більше. Тому, коли царський уряд заборонив масонство, а через кілька років почав арешти, такі, як Кочубей, відбулися легким переляком та, звісно, чималенькими грошенятами на хабарі, — презирливо посміхаючись, розповідав Іван Никифорович.

— Цікаво. Це ті Кочубеї, що з їхнього роду походила юна Мотря Кочубей, коханка старого гетьмана Мазепи? — виявив обізнаність у амурних справах минулої Гетьманщини Іван Іванович.

— Саме так. Так що за таку люльку в ті часи можна було потрапити у велику халепу. Деякі невеликі полтавські пани лише за масонський знак у якомусь листі поїхали тоді до Сибіру. Звісно, не з власної волі, — з сумною усмішкою відповів Іван Никифорович.

— Які все ж таки жахливі часи. А що було далі з полтавськими масонами? — приятель дійсно неабияк зацікавився цією розповіддю.

— Царська кішка добре знала, чиє сало з’їла, то ж була постійно насторожі. Наші краї завжди були осередками вільності та загрози для деспотів, навіть після розгрому козацтва. До речі, Південне товариство декабристів, до якого входило багато полтавців, мало значно радикальніші погляди, ніж Північне. Є навіть думка, що ці товариства конфліктували між собою: Південне встановило зв’язки з польськими патріотами, а дехто з імперців Північного навмисне підставив за це його під знищення ціною провалу свого сумнозвісного грудневого повстання.

— Отакої! Здається, вони ненавиділи одне одного більше, ніж царат? — здивувався Іван Іванович.

— Так, північний декабрист закінчувався там, де починалося південне питання. Кілька членів розгромленої полтавської масонської ложі згодом увійшли до Південного товариства А правнук Данила Апостола, того самого, на чий кошт, наприклад, була побудована відома вам церква в Сорочинцях, Сергій, був страчений Миколою Першим. Це той Сергій, який сказав під час повішення: “Нещасна Росія! І стратити як слід не вміють”.

— По полтавській ложі був спеціальний наказ царя. Але, на щастя багатьох учасників, голова ложі, чи, можливо, зіц-голова, Новіков, помер до приїзду справжніх слідчих. Багато паперів було спалено, за свідченнями прислуги, якимись невідомими людьми, що видавали себе спочатку за слідчих. Подейкують, що в тих паперах були і проекти незалежності України, плани звільнення покріпачених козаків, загальної освіти та багато іншого, — Іван Никифорович, здавалося, став вище на зріст, коли це промовляв.

— Хто ж були ті загадкові та спритні люди й куди поділися? — ще більше здивувався товариш маленького товстуна.

— Це — досі таємниця, є припущення, що то були мазепинці, нащадки втікачів до Європи з почту Мазепи, що організували товариство для боротьби з царатом та помсти за гетьмана. Проте однаково, хоча більшість паперів зникла, деяким масонам згодом довелося посидіти в Петропавлівській фортеці, а потім усе життя бути під таємним наглядом поліції. Деяким довелося емігрувати, — всівся на улюбленого коника Іван Никифорович.

— Давайте вже не поминати те лихе та журливе, — запропонував Іван Іванович, розливаючи в келихи міцної, тягучої, мов мед, малинової настоянки. — Беріть краще будь-яку старовинну люльку з колекції, що вам до вподоби, і розкуримо духмяного турецького тютюну.

— Ваша правда, друже. Проте скажіть, будь ласка, де зійде сонце? — несподівано запитав товстун.

— У Чигирині, — швидко проказав Іван Іванович і лише потім зчудувався своїй відповіді, яка випірнула з глибин підсвідомості, немовби старий сом біля рибальського човна.

За пічними дверцятами з ажурного чавуна танцювало гопака ласкаве помаранчеве полум’я, через затишну кімнату плили тіні й сиві пасма запашного диму, а по тілах друзів, що не відривали очей від вогню, розливалася приємним, ледачим теплом настоянка. Надворі вже стояла глупа ніч. Хмари зникли й повний місяць, що саме причепився до дзвіниці Успенського собору, лив на білу землю сріблясте світло. Було видно неначе вдень. Над дахами будинків, вкритими снігом по самісінькі димарі, здіймалися високі стовпи диму й линули далеко в зіркову, холодну височінь. Кудлаті сірки, рябки, хвостуни та малюки з чорнишами ледаче перебріхувалися, не висовуючи з буд навіть носів.

(прим.: полтавський масон Лукашевич створив у 1820-х роках Малоросійське Таємне Товариство, що ставило собі за мету створення української самостійної держави, а також написав «Катехізис автономіста», де були такі паролі: запит «Де зійшло сонце?» — відповідь «У Чигирині»).

«Еліксир багряного кольору»

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація