site.ua
член клубу
  • 6 місяців тому
  • Події
  • 5 623
  • 107
  • 3
  • 21

Майже за три століття до цих подій, у червні одна тисяча сімсот якогось року від Різдва Христова в порту Дубліна зійшов із голландського брига чудернацький кремезний неборак, із довгим чорно-сивим оселедцем, що тягнувся степовою гадюкою через добре виголений череп, із багряним рубцем через усе лице, у білій як сніг сорочці з чудернацькими червоними візерунками, синьому жупані, підперезаному довгим широким поясом, розшитим золотом, і в червоних шароварах над важкими чоботами з гарної волячої шкіри. Волоцюги, що першим чином кинули око на його багатий багаж, усе ж вирішили порачкувати назад, бо на боці дивного неборака висіла довжелезна, щедро оздоблена коштовностями, хижа шаблюка.

Дивний чолов’яга оселивсь у дешевому готелі та пішов містом у пошуках вечері. У таверні, яка на розі неподалік від готичного собору Святого Патріка, прибулий побачив дивне видовище. Серед метушні та п’яного гамору один стіл у кутку був майже незайнятий. Майже, бо за ним сиділа висока, похмура фігура.

— Декан собору ні з ким не розмовляє вже кілька років, — попередив чудернацького відвідувача хазяїн таверни, перехопивши його погляд. — Як ото написав свої казочки про мандри якогось неборака в країни карликів та велетнів, так і залишив розмови.

Дивак, взявши пінту червоного еля, усе ж підійшов до столу декана й завмер за крок від нього. Декан, пильно подивившись на шаблюку, довгі вуса, оселедець та кривавий шрам через усе обличчя, кивнув, вказуючи поглядом на вільне місце за дубовим грубим столом.

— Перепрошую пана, я чув, що пан декан ні з ким не розмовляє вже багато років. Тож, коли буде ваша ласка, я трохи помовчу разом із вами, — перепитав з акцентом, але досить доброю англійською, козацький старшина (а це був саме він). Декан схвально кивнув і втупився у свій келих, де пінилося казна-що.

Старий козак дістав багато прикрашений бісером капшук, набив із нього люльку турецьким тютюном і мовчки посунув до декана, запрошуючи вгоститися. Через сморід від дешевого портового тютюну й дим, що огортав таверну, наче вугільний туман, пробився напрочуд тонкий, вишуканий медовий трунок. Завсідники таверни з подивом почали поглядати в бік декана, який грішив із тютюном. Їм здавалося, що дебелий стіл огорнений напівпрозорою сферою з чарівного сивого серпанка, який запашно струмився, переплітаючись у химерні фігури, з люльок двох мовчунів, немовби поєднуючи їхні думки разом.

Козак згадував, полинувши думками до далекої України, як втікала козацька старшина сухим степом від палашів російської кінноти, кинувши напризволяще маєтки, дружин і дітей, як помирав на молдовській чужині старий гетьман Мазепа, прохаючи вибачення в поріділої старшини:

— Вибачте мені, браття, що змарнував життя в пошуках грошей та задоволень, думаючи, що колись встигну потурбуватися й за Україну. А коли час настав, то вийшло так, що часу вже й не залишилося. Не встиг, усе змарнував і помираю зараз, як той загнаний вовк. І не потрібні мені ні золото, ні дівки. Проте, коли б удалося принести трішки щастя українському народові, то й помирати було не так важко.

Чуючи таке від гетьмана при смерті, ніхто з загартованих битвами суворих вояків не втримав сльози і всі разом відповіли:

— І ти вибач нас, батьку!

Гетьман трохи підвився в ліжку, зблиснувши очима, та вигукнув із останніх сил:

— Це мені золото вже не потрібно! А ви кляніться, сучі діти, що не змарнуєте його на дівок та всілякий непотріб, що все до копійки вкладете в помсту, що хоч не ви, так ваші діти та онуки ще звільнять народ наш із московського рабства. Кляніться!

— Клянемося, батьку, — відповіла нечисленна вірна старшина.

А козак подумав тоді, що старий гетьман передчував свою сумну долю ще задовго до полтавської поразки, бо відправляючи його зі священною реліквією — Пересопницьким Євангелієм, подарунком Переяславському єпископському престолові, — наказав передати, щоби в разі гонінь на гетьмана цю книгу від царату переховали в Полтаві.

Потім згадував козак, як гасали вони після смерті гетьмана майже по всій Європі, як полювали на них агенти царя, декількох викрали й відвезли в підвали Московщини на страшну смерть під тортурами, декотрі билися з московитами на смерть і не дали себе вполювати живими.

Декан у цей час згадував, як у темні століття, після того, як варвари вирізали все населення Лондоніума та селилися на його площах, боячись багатоповерхових будинків, тільки Ірландія зберегла частину світла знань. А потім знову принесла його до Англії. І як Англія згодом віддячила, заборонивши навіть ірландську мову.

Згадував козак останню звістку з Батьківщини, що привіз її до Польщі старий єврей Янкель. Хутір спалили, синів козака, зовсім молодих хлопців, закували в кайдани та відправили до Сибіру. Дружину потягнули до таємної канцелярії й там вона і згинула, не витримавши тортур. Після того думав козак, що жити немає сенсу, але пригадав клятву, що дав Мазепі. Тому і приїхав до Дубліна — починати життя спочатку.

Замислився й декан, згадавши, що остання людина, котра його розуміла, кохана Ванесса, похована в чортовій Англії.

— Гірше підступних клятих ворогів тільки зрадники-перевертні. Горіти їм усім у пеклі до кінця світу! — нараз прокинувся із важкої задуми й голосно вигукнув мазепинський старшина, ляснувши дебелою долонею по темному дубу столу.

— Фокайль сасанах, май френд. Фокайль сасанах, — вперше за багато років у таверні пролунав голос декана (прим. заст. авт. : focáil sasanach — старовинна ірландська лайка, зазвичай, ірландці так висловлюють своє невдоволення політикою або ж англійцями).

«Еліксир багряного кольору»

alexander.donichenko
Олекса Доніч

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація

Рекомендації