Історія перша

Біжу до парку. Все таки важко сидіти більше ніж півдня вдома. На тротуарі зустрічаю дівчинку років 6-7. Вона несе два повні паперові пакети з папером. Посміхаюся собі під ніс — наступники Грети підростають, в дощ викидають папір. Як тільки ми порівнялися і вона мене помітила — дівчинка схопилася надягати маску, що була на підборідді. І байдуже, що вруках пакети. Її рухи взагалі були напівавтоматичними, я б сказав, тренованими. Я залишився враженим. Оце от відгомін карантину. Чи такого ми чекали? Як ще воно вплинуло на нас, на дітей? Напевно перед виходом мама чи тато їй нагадали: як побачиш кого на вулиці, то відразу вдягай маску, не дихай, тримай дистанцію і швидко проходь повз. А в мої 6 років казали не спілкуватися з незнайомими дядьками і не ходити туди, звідки не знаю дороги додому.

Історія друга.

Біжу по алеї. Почало трошки накрапати. Але вирішую бігти, бо день сьогодні такий, що час від часу накрапає від самого ранку. За декілька хвилин дощ посилюється. Попереду сім'я з трьома дітьми. От ці невгамовні італійці, не сидиться їм вдома з дітьми навіть в таку погоду. Пригадую, що в гарну погоду вони були б в горах з своїм виводком, і дерлися б однією з стежок призначених для сімейних походів. В якийсь момент починається злива і сімейство починає бігти в сторону паркінгу. Тато біжить з возиком, а мама підбадьорливо очолює забіг з рештою. Як то буває в сімейних забігах біжать трошки попереду молодшого, щоб і не випереджати надто але і щоб він бачив напрямок. Та останній за метрів 30 забігу хльопнувся на мокрий щебінь доріжки і почав плакати. І як то роблять діти не встає, поки до нього не підійде хто старший. Мама підійшла, підняла і замість втішати чи стирати бруд, почала малого накачувати мотиваційним спічем.

— Давай нам ще трошки лишилося. Давай пробіжимося до останнього дерева і нас там татко забере машиною. І малий, в соплях і сльозах починає бігти до останнього дерева. Оце я думаю мотивація. І мимоволі згадую подібні моменти зі свого дитинства. Все таки наші батькі, то найліпші ментори, а не ті, що розказують про успєшний успєх.

Так, що батьки, і я теж, як буду. Не соромтеся мотивувати своїх дітей докладати зусиль, бути кращими і долати труднощі навіть при повному розпачі, навіть під жалістю до дитиниі навіть коли в сльозах і соплях з брудом і подряпинами. Бо це все мине, і рани загояться. А решта зостанеться.

Історія третя

Злива тільки посилилася і вже пора було б вертатися, але я продувжую. Якесь піднесення на мене найшло і захотілося побігати під дощем. Все собі прокручував побачене, яке чомусь мене вразило і ця пробіжка від якої я нічого не очікував почала перетворюватися на щось вийняткове. Вирішую пробігтися Освальд променадом — стежкою, що по схилу гори проходить вздовж міста. На підйомі зустрічаю бігуна, вітаємося і киваємо один-одному на знак солідарності. За кілька секунд дощ сильно посилюється і стає зливою. За наступну хвилину я змок до останньої нитки. Але ж бігти не припиняю, та й легко біжиться — для чого зупинятися. Вибігаю на верхню точку, викручую шкарпетки і виливаю воду з кросівок. Хвилина на споглядання хмар — дощ вщухає так раптово, як і починався. Вертаюся додому. Як тільки вибіг з променаду — зустрічаю того ж бігуна. Ми посміхаємося один одному, розуміючи, що чудимо дурниці і тішимося, як хлопчаки. Не зупиняючись, перекидаємося декількома фразами і продовжуємо бігти хто куди вирішив. Алея цілком пуста. Крони дерев формують довгий тунель і я прискорюсь по калюжах. Забігаю до турніків на призові 15 підтягувань і з легким напруженням рук вертаюся додому. Ця пробіжка без очікувань стала однією з кращих останнього часу і класно освіжила мене.