Ви хотіли б відібрати гроші у людини з інвалідністю? Та як би ви після цього спали! В принципі, все на це і розраховано. У нас в державі ще з радянських часів працює психологія соціальних виплат, пільг, компенсацій. І дуже багато людей самі до цього звикли, через призму своєї інвалідності вони оціннють лише те, що суспільство може їм дати, корисними бути не обов'язково. Звісно, у державі з такими низькими доходами на душу населення це могло бути нормальним. Але думається, що все ж потрібно намагатися переходити від системи латання дірок і роздування бюджетів на соціалку до адресної допомоги, скорочення пільг і розбудови саме інклюзивного середовища.
Мало хто знає, але в Україні виділяються десятки мільйонів гривень на створення робочих місць для людей з інвалідністю або проведення публічних заходів. Я вже другий рік маю «честь» бути присутнім на цих нарадах, в якості радника, і що можу сказати? Це бізнес. Бізнес для багатьох людей і вони в ньому вже десятки років, багато хто ще з радянських часів.
Як це працює? В Україні діє закон – якщо у вас більше 8 працівників, то ви маєте найняти одну людину з інвалідністю, а далі вже певний відсоток від штату. Якщо ні – платите штраф. Звісно, штраф платити ніхто не хоче, по-перше, це мінус гроші, по-друге, слово не дуже гарне, якесь образливе, ніби ви щось зробили не так, одним словом – кнут. А знайти людину з необхідними компетенціями, та й ще з інвалідністю, майже нереально і не тому що людей таких немає або бізнес не вміє шукати. Просто от звертаєшся ти до центру зайнятості: «мілочка, а дайте мені, будь-ласка, всіх людей з інвалідністю і щоб юристи» – «ой, а в нас таких даних нема». І що далі? Бігти в університет «Україна» і відмовляти всім іншим, хто приходить на співбесіду, але не мають інвалідності? Тому і з'являються у нас «мертві» трудові книжки, за які виплачують 500-1000 грн. на місяць і людина жодного разу не приїздить в офіс. Вона б і хотіла приїжджати, але переважно це люди з обмеженнями в пересуванні, а спробуйте проїхати містом на візку, так і повелося з дитинства: освіту нормальну людина не отримала, соціалізуватись не змогла, на роботу їздити не може, сидить і отримує 500 грн. за свою трудову. Роботодавець не платить штраф, людина купує ліки і щось поїсти — профіт. Чи ні?
Так ось, є три категорії підприємств, які все ж такі штрафи платять: боягузи, новачки та іноземці. Ці кошти накопичує фонд соціального захисту інвалідів. Ну якось там збирається кілька сот мільйонів гривень. Суть штрафу в тому, щоб потім ці кошти пустити на створення робочих місць на підприємствах людей з інвалідністю. Благородно? Благородно! Адже хто краще може знати потреби цієї категорії людей? Та насправді, існує певний «клуб» зі старих організацій, які в цьому бізнесі вже давно, деякі з них йдуть по бюджету окремою строкою. Вони збираються раз на рік на шабаш розпилу грошей. Особисто я був присутнім двічі. Ціна питання близько 70 млн. грн. І починається: звинувачення, крики, торги, ругань, ледь до кидання лайном не доходить. Кулуарно це все супроводжується походами до керівництва Мінсоцполітики, до депутатів ВР і т. ін. В результаті, хтось вибив більше, хтось менше, ну на чомусь зійшлись і добре, можна чекати до наступного року.
Що робити якщо таке підприємство вирішить створити просто людина з інвалідністю? Наприклад, є певний Микола, Микола закінчив університет, став юристом і хоче відкрити свою юридичну агенцію.
1. Ця допомога може бути використана лише на матеріально-технічну базу. Тобто, тобі все одно потрібні оборотні кошти та інвестиції. Або простою мовою – Микола купить стіл, стілець, комп'ютер та телефон, але коштів на оплату працівникам, оренду приміщення, ремонт і т. ін. в нього не буде.
2. Підприємство має надати фінансові звіти мінімум за 1 рік. Тобто, воно вже має існувати на момент отримання такої допомоги.
Чи зможе Микола без сторонніх інвесторів потрапити у цей «клуб»? Відповідь очевидна і саме тому щороку можна бачити одні і ті самі обличчя, які приходять ділити державні мільйони. Іронія полягає в тому, що бізнес в них на самозабезпечення не виходить ніколи і щороку держава кидає ці десятки і навіть сотні мільйонів у бездонну прірву нерентабельного бізнесу, який нікому непотрібний.
Ну добре, можливо, самі люди з інвалідністю щось корисне з цього отримують? робоче місце, хорошу зарплату? Я особисто запитував у деяких директорів: «а яка заробітна плата у вас на підприємстві» – «ну не менше мінімальної!» з гордістю відповідає директор, а потім тихіше додає: «окрім тих, хто працює на півставки». Мінімальна зп це 1378 грн. на місяць, якщо що. І це ще не все! Під такі підприємства виділяються місцевими органами влади приміщення в безкоштовну оренду. Так ці організації ще навчились державні приміщення здавати в оренду іншим юридичним особам! Директор отримав мільйони фінансування, закупив по тендеру якесь обладнання втричі дорожче за номінальну вартість, здав в оренду приміщення, заніс гешефт кому потрібно, роздав мінімалки працівникам, а все інше – чеснозароблені директором кошти. Ні, звісно, є дуже великі підприємства, на яких ведеться певна діяльність, просто тому, що через масштаби фінансування і чисельність персоналу, не вести її взагалі неможливо. Але в цілому система зрозуміла.
Тепер щодо публічних заходів. Тут маються на увазі всілякі тренінги, семінари і т. ін. Теж виділяються кругленькі суми. От чесно, в нас нема кому надати безкоштовно приміщення? Або знайти спонсора під квитки? Наша ГО влаштовувала безліч акцій, приймала участь в зйомках фільмів, давала брифінги та прес-конференції і навіть виступила партнером в проекті «Переможці», який виріс до рівня міжнародного. До речі, не єдиний наш міжнародний проект. А тут мені треба 800 тис. грн., щоб 70 чоловік поїхали кудись у Карпати, провести спортивний тренінг (читай – бухати тиждень). А потім копії документів учасників тренінгу ще рік їздять по десяткам таких заходів, а в організатора з'являється невеличкий дачний будиночок. Чесно? Якби ми отримали таке фінансування, певно, вже узурпували б владу.
І всі ці організації входять в громадські ради при Мінсоцполітики, в даному випадку. А ви б приймали рішення проти того, хто вас годує? Адже фінальний розподіл коштів підписує керівництво на рівні заступників міністрів. Ось вам і з'являється кишенькова громадськість. Хто буде краще себе поводити – той отримає більше з бюджету.
Що можна зробити? Прозорі гранти від держави для організацій людей з інвалідністю під конкретні проекти і без всіляких квот з організаціями поза конкурсом. Передбачити конкретні індикатори результатів роботи і якщо виконання було незадовільне, то наступного року організація взагалі нічого не отримує. Аудит може бути зовнішнім. Короче кажучи, можна було б все зробити ProZorro, якби було бажання.
Та це не популярна тема, навіть антикорупційні організації її оминають стороною. Це ж гроші людей з інвалідністю, спробуй забери.
