Я завжди був прихильником офіційного лобізму. Навіть певною мірою «лобістом лобізму», якщо можна так сказати. Коли все офіційно і прозоро, коли всі в курсі, хто кому і за що платить, що отримує за свої гроші і скільки це коштує суспільству — або які плюси від цього отримує держава.
От тільки в Україні досі обирають більш звичний формат: звичайної корупції. Де в чому з ознаками навіть диктатури: коли відповідні рішення протискаються не грошима, а наказом (і, можливо, трохи шантажем, трохи обіцянками).
Скажімо, дуже негарно в цьому плані виглядає ситуація з протисканням поправок до закону про українізацію: в частині обов'язкової україномовності (озвучки чи дубляжу) телепродукції. Якщо коротко, то це про момент «+$20 тис. за серію чи +$0,5 млн за сезон» — десь стільки, за оцінками, коштує україномовний дубляж для серіалів (або окрема російськомовна версія — без різниці).
Погодьтесь, суми спокусливі — якщо ти маєш доступ до інструменту їх економії бодай на певний час. Зеленський з найбільшою парламентською фракцією доступ до такого інструменту має. Хоча, звісно, це може бути хтось дуже наближений до президента, а не особисто Зеленський — не будемо обвинувачувати бездоказово. В нас же є тільки скромний аргумент cui prodest
А процес послідовних спроб забезпечити економію на серіалах, скерованих на широкий російський ринок, відбувається просто в нас на очах. Законопроєкт Потураєва і Кравчук не вдалось пропхати до порядку денного. Добре, тепер потрібні правки пробують пропхати як складник законопроєкту, котрий вже затверджений на розгляд у вівторок, 15 червня.
Якщо зал проголосує — крупні медіа-групи і кіновиробники (так, включаючи «Квартал 95» — «кузню кадрів» для всіх гілок влади) все ж отримають дуже значну економію.
А всю ситуацію в сумі мені складно оцінювати: чи це корупція, чи все ж елементи диктатури, чи ще щось настільки ж малопристойне, особливо в контексті вимог американських союзників змінити підхід до організації державного управління та вирішення проблемних моментів.
